Ми з Юрою в шлюбі уже більше десяти років. Та ще досі я не знайшла спільну мову із його матір’ю. Я часто старалася зробити це, та ніяк не вдається. Якось все дуже холодно і байдуже. Складно придумати, що потрібно зробити, аби все налагодилося.
Здається, все пішло не так ще з перших днів нашого знайомства. Ще тоді дивним і незрозумілим здалося те, що жінка не приїхала на наше весілля. Як можна пропустити такий важливий для сина день? І виправдати це тим, що потрібно комусь доглядати за домогосподарством.
На якісь вихідні ми навіть разом поїхали в село, аби допомогти з роботою. Та все, що я робила було не так як потрібно, на думку Світлани Володимирівни. Тому з часом я й перестала там з’являтися. Юрко сам навідував матір. А вона завжди давала нам багато продуктів, закруток. Чималі сумки привозив чоловік звідти.
Так і минали роки. А в наших стосунках із свекрухою нічого не змінювалося. Я вже встигла звикнути до думки, що між нами прірва, тож змирилася і жила спокійно собі.
Скоро у нас народився малюк. Звичайно, ж на хрестини ми запросили батьків і свекруха теж була запрошена. Та не важко здогадатися, що вона придумала сто причин, чому не зможе бути присутня.
Ми не могли жити з думкою, що після народження Емілії минуло стільки часу, а рідна бабуся досі її не бачила. Тому вирішили з’їздити до неї самі. Юрій завчасно попередив про візит, та свекруха сказала, що рада за наше щастя, бажає всього найкращого, а от їхати до неї не треба.
Я вирішила, що якщо нам не раді, то й не потрібно напрошуватися. Так минуло 4 роки, а Світлана Володимирівна досі ні разу не навідалась до внучки.
Весь час було тривожно і гірко на душі. Невдовзі ж бабуся знову передала торбину із продуктами, смаколиками і грошиками для внучатка.
А ще через деякий час до чоловіка подзвонив сімейний лікар свекрухи і сказав, що вона серйозно захворіла і потребує турботи. Тому потрібно терміново приїхати. Юрій відразу кинувся до автомобіля, ми з донею теж підбігли швиденько і поїхали в село. Та коли зайшли в будинок, то матір чоловіка попросила, щоб всі вийшли та залишилися лише ми вдвоє.
Наодинці я почула доволі дивну історію. Нібито колись вона вийшла заміж, попри те, що матір не дозволяла цього робити. Так і проклянула її рідна мама. І заявила, що весь рід буде жити в нещасті і бідах через неї.
Тому Світлана Володимирівна і боялась підходити до нас, аби не передати чогось поганого на рідних людей:
– Я найбільше боялася, що ти подумаєш щось погане. Та я ніколи не мала нічого поганого проти тебе. Ти сподобалася мені відразу. Тому я й хочу, аби ви були щасливі, здорові, ніколи ні на що не скаржилися. Надіюся, моя молитва допоможе.
Через декілька годин серце свекрухи перестало битися. А в моїй голові досі прокручувалася та історія. Я стільки років вважала, що вона ненавидить мене, а виявилося, що все навпаки і жінка любить мене настільки, що хотіла оберегти від усього поганого. Я думаю, що це дійсно показник великої любові і поваги.
