З молодості я не знала, що таке щаслива жіноча доля. Чоловік покинув мене із маленьким сином на руках. Пішов до іншої кращої, так він мені сказав. Насправді її перевага полягала в тому, що вона була молода й багата. Жила безтурботним життям, ніякої тобі відповідальності – одні розваги. Цим вона мого невірного й поманила до себе. А вдома що? Маленька дитина, яку потрібно за щось годувати, жінка, яка постійно запитує про серйозні речі. Вибір очевидний. Колишній надав перевагу безтурботності й розвагам.
З того дня, як він забрав свої речі й попрощався з Мирославом, нашим сином, я вирішила, що житиму заради дитини. Це буде єдиний коханий чоловік у моєму житті. Він точно мене не зрадить й не покине напризволяще. На малу дитину потрібні чималі гроші, а мені хотілося, щоб Мирослав не відчував потреби ні в чому. Тому я влаштувалася одразу на дві роботи. Вибрала графік такий, щоб зміни не збігалися. Сина тим часом відводила до дитячого садочка. Приводила я його найперша, забирала – остання. Синок спокійно грався іграшками й чекав, коли мама по нього прийде. Ніколи не вередував, не капризував, був слухняним.
Жили мили в однокімнатній квартирі далеко від моїх робіт та садочка. Тому поки поверталися додому, вже треба було вечеряти й готуватися до сну. Чесно зізнатися, мені було важко. Не в фізичному плані, хоча на роботі я добряче втомлювалася. Мені було важко усвідомлювати той факт, що я не бачу, як росте моя дитина й нічого не можу з цим зробити.
15 років промайнули як мить, не стигла я оговтатися від усіх труднощів, як Мирослав закінчив училище й відправився на роботу. Зарплата у нього була хороша, на життя вистачало, ще й мені допомагав. Ми так й продовжували жити удвох. Син хотів підзбирати копійку на авто, а я не хотіла залишатися самою.
Здавалося в нашому житті настала біла смуга, але мені все жне давала спокою одна річ – Мирослав не заводив ніяких стосунків. Коли я намагалася його про це запитати, він скидав все на роботу й зайнятість. Мені б дуже не хотілося, щоб моя дитина прожила життя на самоті, як я, без підтримки й опори.
На щастя, через декілька місяців син ошелешив мене радісною звісткою – хоче одружитися. Про майбутню невістку я знала тільки те, що вона живе з батьками й у неї велика багатодітна родина. Я уявляла собі маленьку худеньку сором’язливу дівчину, для якої з радістю стану другою мамою.
З того часу минуло рівно 5 місяців, а Мирослав не поспішав знайомити мене з нареченою. Я почала хвилюватися, що щось трапилося або Мирослав соромиться мене показувати.
Жити в здогадках я більше не могла, тому вирішила відверто про все поговорити з сином. Якось між словами стала запитувати, як там Зіна, чим вона займається і чому він її мені не показує. Коли син розповів правду, мені стало ніяково. Як я і думала, вона молоденька худенька й сором’язлива, але це не завадило їй у 19 років обзавестися двома дітьми. Жили вони у батьків в однокімнатній квартирі.
Найбільше мене вразило останнє зізнання: я теж скоро стану бабусею, адже Зіна вагітна від мого сина й буде народжувати уже третю дитину.
Я не представляю, що тепер казати рідним та близьким з якими ми підтримували зв’язок. Мирослав таки одружився з Зіною, мене не послухав. По-тихому розписалися, а матір просто поставили перед фактом.
Син забрав свої речі й переїхав жити до неї, тіснитися в тій «рукавичці». З молоду він не звик до такого життя, тому почав натякати мені, що хоче переїхати з ними жити до нашої квартири. Я звикла до спокійного тихого життя, а там двоє малих дітей. Якби ж ще мої онуки, а це ж зовсім чужі діти. Прийняти їх, як рідних, я не готова. Я так вирішила, так і буде.
