Моя родина ніколи не була ідеальною, хоча з боку все так і виглядало. Мій батько був страшним тиp _аном. Він не дозволяв мамі виходити на роботу через паталогічні ревнощі. Здавалося, тато ревнував маму до кожного стовпа. Інколи мама не могла навіть вийти на вулицю та поздоровкатися зі сусідами – тато починав бурчати.
У нашій родині царював повний патріархат. Тато вирішував усе: що будемо вечеряти, куди їдемо відпочивати наступного літа, в який університет мені піти. Мамі не можна було займатися своїми справами: читати книгу чи дивитися телевізор. В дитинстві мені така поведінка давалася нормальною, адже чи може дитина розібратися у тонкощах дорослих стосунків? Але чим дорослішою я ставала, тим більше мені подібна модель родини не подобалася. Та мама корилася і слухалася у всьому.
Згодом тато знайшов роботу, яка потребувала відряджень. Вони тривали по кілька тижнів. Коли тато їхав на роботу, мама розквітала: вдома її провідували подруги, вона займалася чим хотіла, досхочу говорила телефоном. Таке прекрасне життя тривало 5 років – тато захворів і не зміг їздити у далекі подорожі. Він влаштувався на пів ставки і половину дня проводив вдома.
Хвороба трохи розм’якшила тата. Він розумів, що грошей в родині не вистачає, тому дозволив мамі працювати – перукарем. Добре, що мама не розгубила давні знайомства і змогла швидко почати заробляти гроші.
Часто у тата були необґрунтовані вибухи ревнощів, адже мама була перукарем-універсалом: до неї приходили і чоловіки, і жінки. Але моя рідна людина все терпіла.
Колись дорослою я запитала у мами:
– Скажи, якби був шанс все змінити, ти б знову вийшла за батька заміж?
– Так, звичайно. Я ж його люблю.
І тут мені стало зрозуміло: любов може все стерпіти.
