Тієї ночі я виставила сина та невістку за двері і забрала у них ключі: настав момент, коли я зрозуміла — годі.
Минув тиждень, а я досі не можу прийти до тями. Я випхнула за поріг власного сина та його дружину. І знаєте що? Не відчуваю провини. Ані крихти. Бо це була остання крапля. Вони самі змусили мене так вчинити.
Все почалося півроку тому. Я, як завжди, повернулася з роботи. Втомлена, мріяла про чашку чаю та тишу. А що бачу? На кухні – мій син Василь та його дружина Оксана. Вона кроїть ковбасу, він сидить за столом, читає газету та, ніби так і треба, посміхається:
— Привіт, мам! Вирішили заскочити до тебе!
На перший погляд – нічого страшного. Я завжди рада, коли Василь заходить у гості. Але потім до мене дійшло: це не візит. Це переїзд. Без попередження, без прохання. Вони просто ввірвалися в мою хату й залишились.
Виявилося, їх викинули з орендованого житла – півроку не платили за квартиру. Я ж казала їм: не беріть понад можливості! Знайдіть щось простіше, поживіть скромніше. Та ні. Їм подавай центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все розвалилося – швиденько до мами.
— Мам, ми тільки на тиждень. Обіцяю, шукаю квартиру, — запевняв син.
Я, як дурна, повірила. Подумала: ну добре, тиждень – то ще не кінець світу. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби ж я знала, до чого це призведе…
Минув тиждень. Потім другий. Потім третій місяць. Шукати квартиру ніхто й не думав. Зате вони швидко влаштувались. Жили, як у себе: не питали, не радились, не допомагали. А Оксана… Боже, як же я в ній помилилась.
Вона не готувала, не прибирала. Цілими днями тусувалася з подружками, а якщо сиділа вдома – лежала на дивані з телефоном. Я поверталась з роботи, варила вечерю, мила посуд, а вона – ніби курортниця в санаторії. Навіть чашку за собою не помиє.
Одного разу я обережно запропонувала: може, варто знайти підробіток? Вам же легше буде. І одразу отримала у відповідь:
— Ми самі знаємо, як жити. Дякуємо за турботу.
Я їх годувала, платила за воду, світло, газ. Вони жодної копійки не давали. І ще й скандалили, якщо щось йшло не так, як вони хотіли. Кожне моє зауваження перетворювалось на бурю.
І ось, тиждень тому. Пізній вечір. Я лежу в ліжку, не можу заснути. У сусідній кімнаті реве телевізор, Василь і Оксана регочуть, щось обговорюють. А в мене зранку – на роботу. Я вийшла до них:
— Люди, ви взагалі збираєтесь спати? Мені о шостій вставати!
— Мам, ну не заводись, — сказав Василь.
— Пані Марічко, немає сенсу істерикувати, — додала Оксана, навіть не обернувшись.
Я відчула, як усередині щось перегнулося.
— Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.
— Що?
— Чули. Збирайтесь. Або я почну сама.
Коли я повернулася, щоб піти в кімнату, Оксана хмикнула. І це була її помилка. Я мовчки взяла три великі сумки і почала складати туди їхні речі. Вони намагались мене зупинити, благали, але було вже пізно.
— Або ви йдете зараз, або я викликаю поліцію.
За півгодини їхні речі стояли у коридорі. Я забрала ключі. Ні сліз, ні каяття. Тільки злість і докори. Але мене вже ніщо не хвилювало. Я зачинила двері. Замкнула замок. І сіла. Вперше за півроку – у тиші.
Куди вони пішли – не знаю. В Оксани є батьки, купа подружок, завжди знайдеться диван. Я певна, вони не пропали.
Я не шкодую. Я вчинила правильно. Бо це – мій дім. Моя фортеця. І я не дозволю, щоб хтось топтав її брудними чобітьми. Навіть якщо це мій син.
