Ти коли востаннє в дзеркало на себе дивилась? з запізнілою вагою запитав чоловік. Дружина відповіла зовсім не так, як він чекав.
Олексій допивав ранкову каву, одним оком спостерігаючи за Одаркою. Волосся зібране у хвіст дитячою резинкою з веселими совенятами, абияк, лише б не заважали.
А ось Світлана з квартири навпроти завжди сяяла. Аромат її парфумів довго лишався в ліфті навіть після того, як вона пішла дорогий та незабутній запах ранньої весни.
Знаєш, Олексій відклав телефон і зітхнув, часом здається, живемо як сусіди.
Одарка застигла, тряпка лишилась у руці.
Що ти маєш на увазі?
Та нічого особливого, він відмахнувся. Просто скажи, коли ти востаннє в дзеркало дивилась? На себе.
Вона дивилась на нього довго, мов би побачила щось нове. Олексій відчув, як щось ламається всередині.
А ти коли востаннє дивився на мене? шепоче Одарка.
Мовчанка, незручна й глуха.
Дарко, не перебільшуй. Я просто кажу дружина мусить завжди виглядати гарно. Ну подивись на Світлану, вона ж твоя ровесниця.
Ага Світлана, тихо сказала Одарка.
І її голос став такими наповненим, що у Олексія серце стиснулось.
Лесю, мовила вона після паузи, я, мабуть, зїду. До мами. Подумаю над твоїми словами.
Ну, гаразд, поживемо окремо трохи, подумаємо. Але ти ж знаєш, я не виганяю!
Дуже тихо Одарка повісила тряпку, ніби щось прощальне робила.
Справді, треба подивитися в дзеркало, сказала вона.
І почала збирати валізу.
А Олексій сидів і думав: Он як я й хотів. Тільки замість радості порожнеча.
Три дні Олексій жив ніби у відпустці. Вранці кава неспішно, ввечері хоч телевізор, хоч нічна прогулянка, повна свобода. Ніхто не вмикає серіали про кохання і зраду, ніхто не заважає просто бути.
Вечір. Біля підїзду Олексій зустрів Світлану. В руках пакети з Сільпо, на ногах туфлі на підборах, сукня так сидить, що хоч зараз на подіум.
Олексію! всміхнулась. Як справи? Одарки щось давно не видно.
До мами поїхала. Трохи відпочити, легко збрехав.
Іноді треба жінці відпочити. Від буденності, вона сказала це так, ніби побут їй ніколи й не снився.
Світлано, може, кави разом колись? По-сусідськи, вирвалось.
Можна, усміхнулась. Завтра ввечері?
Всю ніч Олексій планував: яка сорочка? Які штани? Який парфум, щоб не переборщити?
А вранці зателефонували.
Лесю? Це Ярослава Василівна, Одаркина мама.
Серце сипнуло.
Так, слухаю.
Одарка попросила передати: забере в суботу речі, коли тебе не буде. Ключ залишить у консьєржа.
Як це забере речі?
А ти що думав? голос став твердим, як криця. Моя донька не буде чекати, доки ти вирішиш, чи потрібна вона тобі.
Ярославо Василівно, я ж нічого такого не казав
Казав достатньо. Прощавай, Олексію.
В трубці тиша.
Олексій сидів на кухні і дивився на телефон. Що за біда? Я ж просто просив паузу, подумати
Їм уже все вирішили. Без нього.
Звечора кава зі Світланою була дивною. Вона гарно сміялась, розповідала щось про роботу у банку. Але коли Олексій легенько доторкнувся її руки, вона поважно відсунулася.
Олексію, ви розумієте не можу. Ви одружені.
Але ми зараз окремо живемо!
Сьогодні. А завтра? Світлана подивилась на нього прямо.
Додому Олексій повернувся в порожню квартиру запах самотності та незавершених життів.
Субота. Він спеціально пішов із дому не хотів ні сцен, ні сліз. Хай забирає, що потрібно.
Але о третій його вже трясло з цікавості. Що вона взяла? Все? Чи лише найважливіше? Як вона виглядає?
О четвертій він не витримав поїхав додому.
Біля підїзду стояла машина з номерами рідного міста. Водій незнайомець, років сорока, у теплій куртці, симпатичний. Допомагав комусь вантажити коробки.
Олексій присів на лавку і чекав.
Хвилин за десять вийшла з підїзду жінка у синій сукні, з темним волоссям, зібраним гарною шпилькою. Легкий макіяж, очі живі, глибокі.
Олексій не міг збагнути це Одарка. Його Одарка, тільки зовсім інша.
Вона несла останню сумку. Чоловік одразу підхопив її, допоміг сісти у авто наче вона з кришталю.
Олексій не витримав.
Дарко!
Вона повернулася, і він побачив нове обличчя спокійне і гарне, без втоми.
Привіт, Лесю.
Це ти?
За кермом чоловік напружився, але Одарка легенько торкнулась його руки все гаразд.
Я, просто відповіла Одарка. Ти давно на мене дивитись перестав.
Дарко, давай поговоримо
Про що? у голосі тільки подив. Ти ж сам сказав: жінка мусить виглядати завжди прекрасно. Я послухала.
Я не про це! серце закалатало.
А про що ти хотів? Щоб я була гарною лише для тебе? Цікавою, але тільки вдома? Полюбила себе, але не настільки, щоб піти від чоловіка, який мене не бачить?
З кожним її словом щось всередині руйнувалось.
Знаєш, вона мяко продовжила, я дійсно забула про себе. Але не від лінощів від звички бути невидимою. У своєму домі, у своєму житті.
Дарко, я не хотів
Хотів, вона посміхнулась сумовито. Хотів дружину-привид: все робить, але не заважає. А коли стане нудно замінити яскравішою.
Чоловік за кермом щось тихо сказав. Одарка кивнула.
Нам час, мовила Олексію. Володимир чекає.
Володимир? горло пересохло. А хто це?
Чоловік, який мене бачить, відказала. Ми зустрілись у спортзалі. Біля маминого дому фітнес-центр відкрили. Уяви сорок два роки, а перший раз у житті спорт!
Не треба, давай ще раз Я зрозумів був дурнем.
Лесю, уважно глянула на нього, коли ти мені востаннє казав, що я красива?
Олексій мовчав. Забув.
А коли питав, як у мене справи?
Олексій зрозумів: він програв. Не Володимиру, не ситуації. Собі.
Володимир завів авто.
Лесю, я не злюсь. Дякую ти допоміг мені зрозуміти, що якщо я сама себе не бачу, ніхто не побачить.
Машина поїхала.
Олексій стояв біля підїзду, проводжаючи поглядом те життя, що віддаляється. Не просто дружина, цілих пятнадцять років щастя, яким знехтував.
Він і не підозрював.
Минуло півроку. В центрі Києва, в ТРЦ, Олексій випадково зустрів Одарку.
Вона обирала зернову каву, пильно читала етикетки. Поряд молода дівчина, років двадцять.
Цю бери, радила дівчина. Тато каже, арабіка краща за робусту.
Одарко? Олексій наблизився.
Вона розвернулась, легко усміхнулась.
Привіт, Лесю. Познайомся, це Настя, донька Володимира. Настя, це Олексій, мій колишній чоловік.
Настя кивнула красива, студентка, дивиться зацікавлено, без неприязні.
Як справи? питає він.
Добре. У тебе?
Нічого особливого
Зависла незручна пауза. Що казати жінці, якої більше не знаєш?
Олексій подивився на неї ще раз: засмагла, у легкій блузці, з короткою стрижкою. Справжньо щаслива.
А ти як, з особистим життям? запитала вона.
Та нічого, посміхнувся гірко.
Одарка уважно подивилась:
Лесю, ти шукаєш жінку красиву, як Світлана, покірну, як я була. Розумну, але не до того, щоб помічати, як ти дивишся на інших.
Настя слухала, широко розплющивши очі.
Такої не буває, тихо закінчила Одарка.
Одарко, йдемо? озвалася Настя. Тато чекає в машині.
Так, іду, взяла каву. Удачі, Лесю.
Вони пішли, а він стояв серед полиць. І думав: Одарка мала рацію, такої жінки нема.
Ввечері Олексій налив чай на самотній кухні, думав про Одарку: яка вона стала. І про те, що після втрати лише розумієш цінність.
Може, щастя не в пошуках зручної жінки, а в тому, щоб помічати справжню, що поруч.
