Коли Валерій приходив до Зіни, вона буквально розквітала на очах. Це було від щастя, і я не перебільшую. Починала метушитись, поправляти волосся, ховати під подушки розкидані речі, які ще вранці приміряла до його приходу, і розплутувати бігуді. Потім мчала до ванної, там пригладжувала пасма, фарбувала губи. І от тоді, вже цілком неперевершена, виходила до нього.
І як їй було не бути щасливою? Подумайте самі.
Зіна самотня мама, яка й справжньою дружиною ніколи не була. Так, пожила трохи зі своїм Сергієм місяць чи трохи більше, а потім той вирушив десь на свою історичну батьківщину, яку Зіна так толком і не дізналася. То ніби був він з Молдови, то чи звідкись із Запоріжжя. Тут він на ринку підробляв, ким саме теж загадка. Отакий от був, напевне, романтик.
От і поїхав він, залишивши Зіну, як то кажуть, з надією на майбутнє трохи вагітною. А тоді вона сама ще й не знала, два тижні пройшло всього. Пройшов місяць, а Сергій все не ночував у неї, тоді й дійшло до Зіни, що залишилася вона не сама.
У призначений час народила хлопчика. Справжнього красеня, якого ж і бути батьки ж бо обоє гарні! І сама Зіна краля, як з українських пісень, а Сергій був такий, що кожна б задивилася.
З хлопчиком їй, признатися, пощастило. Тихий був, як ніч весняна: спав майже увесь час, а коли прокидався приглядно й ретельно смоктав груди. На щастя, молока у Зіни було, мов у дбайливої української господині: з легкістю двох могла б вигодувати.
І не хворів Славчик (так вона його назвала), ані на що, притаманне немовлятам. А імя йому дісталось від Вячеслава Тихонова. Бо ще вагітною якось випадково глянула старий фільм «Війна і мир», де князя Андрія Болконського грав саме Тихонов. А він на Сергія схожий був дуже. Альтернативи просто не виникло. Так і записала в свідоцтво: Вячеслав Сергійович Болотенко. Так гарно, що сама про себе не раз повторювала й тішилася, наче улюблений наспів.
Славчик був сонячною дитиною. Коли треба було вечерю варити чи прибирати, Зіна стелила на підлозі ковдру, обгороджувала стільцями, і в центр манежу садила сина. Давала йому стару сумку, бігуді й якісь ганчірочки, і він грався. Без капризів, без криків. Навіть якось, коли Зіна зайшла з кухні й побачила, як хлопчик умудрився просунути голову між стільцями, він лише пихтів, сам пробував вибратись, а не плакав.
Коли підріс, клопоту не прибавилося. Мати спокійно відпускала його у двір гуляти. Головне щоб кожні десять хвилин підбігав до вікна (а жили вони на першому поверсі) й гукав: «Мамо, я тут!» Годинника у малого не було, тож прибігав через три хвилини, кричав, доки мати не визирне: «Добре, сину!» А він не йде. Зіна тоді: «Чого стоїш? Грайся!» А він: «Ти мені не всміхнулась» Тоді мати щиро всміхалась, і він радісний біг на майданчик.
Одного разу вигукує своє «мамо, я тут!», а коли Зіна визирнула, бачить обіймає котика.
Мамо, тітка подарувала! Каже, його кличуть Ярема. І ще казала, що ти зрадієш, і щоб ми дбали про нього.
Славик був такий щирий, що Зіна не могла не посміхнутися. Сказала:
Ярема, мабуть, голодний. Ідіть обидва додому, дам йому молочка.
І Славчик з Яремою помчав до підїзду. Славик був щасливий. Ярема, схоже, ще не дуже, але у них все попереду.
Так і жили втрьох. Поки Зіна з Валерієм не познайомилась.
Валерій був ровесником Зіни, ні разу ще не женився. Солідний чоловік, роботяга, працював на меблевій фабриці, отримував гідно, гривнями. Став до Зіни в гості навідуватися в суботи з ночівлею. Говорив мало, їв добре, пив у межах. Завжди купувала для нього кухоль охолодженої «пшеничної» з морозилки й подавала у кришталевій чарці. Валерію такі стопки до душі.
Навіть того разу все було, як зазвичай: прийшов, Славіку в передпокої руку потис, сів на дивані, доки Зіна завершувала свої ритуали. Потім сіли всі разом, і Ярема на руках у Славчика, дивитися телевізор, а згодом обідати.
Після обіду за українською традицією прилягли відпочити: збирались увечері в парк вибратись.
Коли Зіна замкнула Славчику у кімнату і вмостилася біля Валерія, поклавши голову на його руку, він вперше заговорив про весілля:
Думаю, жити поки у тебе будемо. А потім оселимось десь просторо. Можна мою квартиру здавати, щоб додатковий заробіток Але знаєш, Зіно, що: не люблю я котів. Ярему доведеться віддати
Не Ярему, а Ярема, поправила мати й напружилася.
Так, Ярема погодився і замовк. А потім тихо та серйозно додав: А Славика відправимо до моєї мами у село. Повітря там чистіше, школа є. А ми з тобою ще молоді ще своїх дітей народимо, скільки схочемо.
Голова Зіни на його плечі немов скамяніла. Лежали так мовчки кілька хвилин. Потім вона тихо встала, обгорнулася халатом, підійшла до крісла, де лежали його речі, взяла штани, простягнула йому:
Ось, тримай свої штани Одягай і йди.
Куди?..
До мами у село, дихнути свіжим повітрям. А нам, трьом, тут і в нашому парку повітря вистачає
От так я зрозумів: щастя це не тоді, коли спокійно, як після обіду під пледом, а коли всі свої поряд, і собака, і котик, і навіть бігуді в подушці вже частинка твого дому.
