З того дня, як Марійка вийшла заміж, минуло чимало літ. І з кожним роком між нами росли й ширилися порожнеча. Здавалося, вона просто викреслила нас із свого життя. Дзвонила дедалі рідше, навідувалася ще рідше. А коли приїзджала – очі були холодними, наче льодовий вітер з Карпат.
Тої п’ятниці я довго вагалася перед тим, як набрати її номер. Ми з Петром хотіли відсвяткувати нашу річницю – тридцять років разом. Мріялось просто зібратися всією родиною, спекти сало на грилі, посидіти за одним столом. Хотілось тепла, рідних голосів, хоч на годину…
— Ало, — нарешті відповіла Марійка, задихавшись.
— Марочко, це мати. Ти що, знову в спортзалі? Можна поговорити?
— Ні, мамо, мию машину Тарасові.
— А чому це ти?
— А хто ж, мамо? На мийку везти – гривень шкода. Я не з кришталю.
— Ну гаразд, донечко… Хотіла запросити – приїдьте з Тарасом у неділю. У нас із татом річниця. Посидімо, поговоримо…
— А що це ви раптом вирішили святкувати? — усміхнулась вона. — В літах розум приходить?
— Тридцять років, Марійко. Як не відзначити?
— Вибач, мамо. Не вийде. Нас запросили на весілля – друг Олега одружується. Весілля ж одне, а у вас річниць ще буде.
Я стиснула трубку, намагаючись не показати, як підкатує образа.
— Шкода… А ми так чекали…
— Ми теж, мамо. Але як людям відмовити? Не сердься, обов’язково потім привітаємо.
— Ну добре, — прошепотіла я. — Подзвоню твоєму братові.
Іван теж не зміг. У нього були власні справи. Коли я поклала слухавку, сльози котилися самі. Як у дитини, якій не дали цукерку. Як у матері, яку забули.
— Ганнусю, що трапилося? — увійшов Петро і побачив, як я тихо плачу на кухні.
— Нічого, Петре… Просто діти не приїдуть. А я, дурна, мріяла – щоб усі разом…
— Та годі тобі. Це наш день. Ми з тобою – і цього досить.
Вночі я не могла заснути. Образа давила. Всередині вило: «Чому? Чому я їм непотрібна? Хіба ми мало зробили? Вивчили, квартиру дали, допомагали… А тепер – чужі…»
— Ганнусю, — шепотів Петро, — у них своє життя. А в тебе є я. І я – тут.
— А мені пусто, Петре… — лише й вимовила я. — Ти на роботі цілими днями, а я сама…
Наступного дня він прийшов рано, раніше звичайного. Усміхався.
— Що трапилося?
Він дістав з-за спини величезний букет.
— Це тобі. А завтра ми їдемо на озеро. На тиждень. Лише ти і я.
Будиночок був ніби з казки: дерев’яний, з видом на воду, квіти скрізь, спів пташок. Вранці я прокинулась від аромату – вся постеля вкрита пелюстками. По кутах – повітряні кулі, а на дзеркалі – напис: «З річницею, кохана!»
Я ледве стримала сльози щастя. А коли виглянула у вікно – побачила Петра з кошиком. Він підійшов, відкрив – і почулося тихе «няв». Маленький рудий клубочок, пухнастий і кумедний, дивився на мене.
— Ну що, візьмеш нового члена родини? — усміхнувся він, як хлопчина.
— Петре… Це найкраще свято в моєму житті…
Ми провели тиждень, ніби у медовий місяць. Сім днів, а спогадів вистачило на ціле життя. А коли повернулися – телефон не припиняв дзвонити.
— Мамо! Де ви пропали?! Ми вам дзвонили, шукали! Телефон не працює!
— Спокійно, донечко. Ми з татом відпочивали. Маємо ж право трохи пожити для себе?
— Звісно… Просто ти не дзвонила, не турбувалася…
— Тепер твоя черга турбуватися. А ми з татом вирішили жити для себе.
— Для себе? Мамо, ти це серйозно?
— У нас із татом – другий медовий місяць. І зараз нам не до вас.
Минув рік. Ми з Петром живемо по-новому. Він звільнився, ми стали економнішими, але щасливішими. Діти стали уважнішими – дзвонять, приїжджають. А ми дивимося одне на одного – і дякуєм долі, що не дали себе забути. Що згадали: у цьому житті найголовніше – МИ.
*Життя – то не служба дітям. То мить, коли двоє знаходять один одного знову.*
