З Михайлом я познайомилася біля пологового будинку. Ми всією родиною прийшли привітати мою сестру з народженням сина. Ми веселилися, шуміли, кричали привітання Насті, яка виглядала у вікно. Відкупорили пляшку шампанського і пили за народження хлопчика.
Осторонь на лавці сидів чоловік, схиливши голову на руки, і видно, що йому не до веселощів. Та все ж таки я підійшла, привіталася і запропонувала випити за здоров’я племінника. Чоловік гірко посміхнувся, сказав, що годину тому померла його дружина, народивши донечку. Моя рука зі стаканчиком шампанського так і застигла простягнутою. Що можна сказати людині, яка тільки но втратила свою половинку. Я поспівчувала і відійшла до своєї родини.
Вдруге ми зустрілися, коли приїхали забирати Настю з пологового будинку. Михайло якраз виходив із конвертиком на руках. Ми поглянули одне на одного, привіталися. Мені жаль дивитися на одинокого чоловіка, я мимоволі запитала, чи не потрібна йому допомога? Михайло оглянувся, зміряв мене поглядом, сказав: – Можливо.
Потім продиктував адресу, і сказав, якщо зможете, то прийдіть. І швидко попрямував до таксі.
Я не знаю чому переймалася долею того чоловіка і його доньки. Але весь час думала про них. Так що вже через деякий час поспішала на вказану адресу. Двері відкрив Михайло, я зайшла. Дівчинка спала. Подивилася, яку суміш купив, розповіла що і як потрібно робити. Адже я дитяча медсестра, працюю в дитячій поліклініці. Так що як опікуватися немовлям, мені відомо. Та й у сестри то вже друга дитина. Першого її сина я допомагала доглядати.
Наступного дня знову прийшла до Михайла. Видно, що вночі він не спав, очі червоні. Я запропонувала відпочити, а сама зайнялася Вікою. Так назвав дівчинку, на честь її мами. Приходила я кожного дня після роботи. Не знаю чому, але дівчинка мені стала така рідна. Я поспішала до них, Михайло вже чекав мене з нетерпінням. А потім так сталося, що я поглянула на Михайла, як на чоловіка, і, він мені подобається.
Через рік одружилися. Віка називає мене мамою, а я люблю її більше всіх на світі. Навіть думки немає, що вона не моя донька. Коли Вікі виповнилося чотири роки, Михайло став відсторонюватися від мене, навіть на доньку мало звертає уваги. А потім я побачила його з другою. Сфотографувала, щоб показати Михайлу і запитати, хто то? Він не відпирався:
– Коли ти дізналася, то я не буду виправдовуватися, кохаю Оксану, і хочу розлучитися з тобою.
– А Віка? Ти її забереш від мене?
– Якщо ти не проти, нехай живе з тобою. Я буду допомагати фінансово. У нас з Оксаною скоро народиться спільна дитина. І от іще що. Віка не рідна мені дочка. Я про це знав, просто обіцяв її мамі, що опікуватимуся дівчинкою, не кину.
Наразі ми з Вікою живемо окремо. Михайло, як і обіцяв, допомагає грошима, але провідувати не приходить. А нам добре вдвох із донечкою.
