—Дітей виховали, а вона, щойно на пенсію пішла, — і втекла! Уявляєш?! — скаржився сивий дідусь у вишиванці своєму сусідові під час гри у шашки.
Осінь лиш почала розсипати золоте листя по подвір’ю. Повітря було свіже, а небо — ясне.
Так уже склалося, що літом пенсіонери збиралися в парку біля будинку. Вибрали затишний куточок із трьома лавками та зустрічалися там, коли спека трохи відступала.
З настанням холодів звичка не зникла. Тепер вони сиділи біля під’їзду, обмінюючись новинами та жартами.
—Може, то не вона втекла, а ти сам винен? — пожартував сусід навпроти. — Від доброго чоловіка жінки не тікають.
Богдан колись опинявся в схожій ситуації, тому розумів, звідки ростуть ноги у цієї втечі.
Сивий дідусь — Іван — підвів очі, такого самого сріблястого відтінку, як і його волосся, та ледь усміхнувся.
—Шах і мат, Богдане. А що до дружини… вона навмисне так зробила! Знає, що я без неї — як без рук, от і вдарила по слабкому.
Перед виходом так і сказала:
—Набридло мені, Іване, тебе годувати й обшивати! Сам нічого не вмієш — от і йду, щоб ти зрозумів, як це важко.
Навіть не пояснила, куди пішла…
—І як тепер, Іване? — поцікавився Богдан, вгадуючи його почуття.
—Погано. Точніше — самотньо! Хотів у перший же день «на радощах» випити. Навіть горілочку придбав… Поставив у холодильник, а дістати так і не зважився.
Ніхто не лається, не забороняє. Тиша. І раптом бажання зникло. Така туга навалилася…
Богдан усміхнувся. Він добре розумів Івана.
Той задумався, дивлячись на шахівницю.
Чоловіки навколо спостерігали за грою — то із цікавістю, то зі співчуттям.
У такому віці залишатися самому — страшно.
Хоч і бували у всіх сварки та набридливі моменти, але друга половинка саме для того й потрібна — щоб бути поруч.
—Подзвони їй, скажи, що розкаявся, — порадив наймолодший із компанії.
Іван махнув рукою:
—Та хто її знає, що їй треба!
—Як був малим, — раптом заговорив сусід з п’ятого поверху, Степан, — то вівці пас у селі. Якщо якась уперто не йшла додому, я їй цукром манив. Так і ти — приваб свою! Далі саме все зладиться…
—Чим же ману? — засміявся Іван. — У неї вже все є, тут помилитися не можна…
—Дай я подзвоню, скажу, що приходив до тебе вже десять разів, а двері не відчиняють? — запропонував сусід із сходів, Петро.
—Оце ідея! — оживився Іван. — Повернеться, мов вітер примчить, подумає — щось трапилося. А я тут — квіти, торт, всі справи!
На цьому і розійшлися…
…Наступного дня Петро, як і домовились, зателефонував Івановій дружині — Любці — і розповів, що Іван зник: двері зачинені, ніхто не відповідає.
Може, лихо яке?
Тим часом Іван не марнував часу. З ранку побігав по магазинах — і смаколики купив, і три червоні троянди. Потім — додому, готувати зустріч.
—Фух, набігався!.. — думав він, але вирішив, що у стареньких штанах вибачатися негіднЛюбка, побачивши свого Івана в костюмі з квітами, спершу розлютилася, а потім розплакалася, бо зрозуміла — без неї він, як та дитина, а без нього їй теж гірше, і в цьому й полягає найглибша правда про любов.
