Ось як усе стало на свої місця: Марійка обирає себе
— Мам, я сьогодні затримаюся, у Оленки день народження. Ми з друзями йдемо в кіно, — Артем на ходу поцілував Марійку в щоку й зник у ванній. З-за дверей почувся його безтурботний сміх — він щось наспівував, пускаючи воду.
Марійка стояла біля вікна й слухала, як життя знову шумить поруч. Артем був щасливий. Легкий. Вільний. Таким, яким вона ніколи не була.
Колись, у вісімнадцять, вона теж вірила у просте щастя. Олег здавався чоловіком мрії — сміливим, гарним, впевненим. Вони закохалися, одружилися, почали життя з чистого аркуша. А вже через кілька років Марійка зрозуміла — її життя складається лише з побуту, мовчання й самотності.
Олег все частіше затримувався «на роботі», приходив похмурим, відстороненим. А потім була та бібка дитячого пюре в його сумці. І підгузники. Вони назавжди врізалися в її пам’ять, як доказ.
— Це… не те, що ти подумала, — пробурчав він тоді.
— А що ж це, Олеже? Що це?! — кричала вона, тримаючи бібку, ніби останню ниточку реальності.
Після цього все розвалилося. Було важко, але вона вистояла. Вона виховувала Артема сама. Без підтримки. Лише свекруха залишилася поруч — допомагала, не кидала.
Артем виріс, став розумним, добрим, дорослим. Вона ним пишалася. Але іноді… Іноді поверталося відчуття порожнечі. Як зараз.
Вона сіла у крісло, взяла в руки телефон — і побачила сповіщення: «Павлик надіслав вам запит у друзі». Павлик… Її шкільна симпатія. Той, хто колись чекав її біля школи з ромашками. Вона навіть не знала, що пам’ятає його посмішку. Але серце несподівано стиснулося.
— Людо, ти не повіриш, — подзвонила вона подрузі. — Павлик, той самий Павлик з 10-А, знайшов мене у Фейсбуці!
— Серйозно?! Той, що був у тебе по вуха закоханий? Олег же тоді аж зубами скреготів, як його бачив. Прийми! Кажуть, зараз у нього справи добре, і недавно розлучився.
Вона прийняла. І все завертілося. Повідомлення. Жарти. Спільні спогади. Солодкий флірт, від якого щоки палали. Павлик був уважним, ввічливим, щирим. Їй здавалося, що вона знову ожила.
— Артеме, я хочу познайомити тебе з кимось, — сказала вона одного дня синові.
— З Павликом? — усміхнувся він. — Мам, я все бачу. І я радий за тебе.
Вона сяяла. Вперше за довгий час. Але це тривало недовго. Павлик почав писати рідше. Потім — сухо. А потім прийшло повідомлення, від якого у горлі став ком:
«Марійко, вибач. У мене є інша. Ти тоді обрала Олега — це було боляче. Тепер ти знаєш, як це».
Вона дивилася в екран, приголомшена. Чоловік за п’ятдесят… і така помста? Усе це — лише гра? Відплата за юнацьку образу?
— Ну й козел, — зітхнула Люда, коли почула. — Напиши йому! З гідністю.
Вони разом склали відповідь — з іронією, стримано, гостро:
«Дорогий Павлику! Дякую тобі величезне! Не пам’ятаю, коли востаннє так сміялася, так фліртувала, так почувалася жінкою. Ти повернув мені молодість. Наче двадцять років з плечей звалило. Сподіваюся, твоя обраниця оцінить твою артистичність. Удачі. Цілую (платонічно). Марійка».
Відповідь прийшла миттєво — потік образ, докорів і скарг. Але Марійка вже сміялася. Вперше — по-справжньому.
А через тиждень її зупинила блондинка біля супермаркету:
— Це ви?! Розлучниця?! Ви зруйнували моє кохання з Павликом!
Марійка завмерла, потім — несподівано для себе самої — усміхнулася:
— О, ви не за адресою. Справжня розлучниця — це Жанна. Вулиця Лісова, 15. Вона й мого чоловіка забрала, і до Павлика добралася. Профі.
Блондинка завмерла, а Марійка, ледве стримуючи сміх, пішла додому.
Сонце ковзало по її обличчю. І раптом вона зрозуміла — вона щаслива. Без чоловіків. Без драми. Без доказів.
Прийшло повідомлення від Артема:
«Мам, ми з Оленкою вирішили спробувати пожити разом. А далі — побачимо».
Марійка усміхнулася. Ось воно — справжнє щастя. Бачити, як твоя дитина обирає правильно.
А вона?.. А вона нарешті обрала себе.
