27 червня
Сьогодні відчуваю, що все стало на свої місця. Нарешті.
— Мамо, я сьогодні затримаюсь, у Оленки день народження. Ідемо з хлопцями в кіно, — Андрійко на ходу поцілував мене у щоку й зник у ванній. З-за дверей долинув його безжурний сміх — він щось там насвистував, відкривши кран.
Я стояла біля вікна й прислухалася, як життя знову клектить поруч. Андрійко був щасливий. Легкий. Вільний. Таким, яким я ніколи не вміла бути.
Колись, у вісімнадцять, я теж вірила у просте щастя. Олег здавався справжнім лицаром — сміливим, гарним, впевненим. Ми закохалися, одружилися, почали будувати долю з нуля. Але вже через кілька років я зрозуміла — моє життя перетворилося на рутину, тихі вечори й самотність.
Олег дедалі частіше затримувався «на роботі», повертався похмурим, відстороненим. А потім була та баночка дитячого пюре в його сумці. І підгузники. Вони назавжди врізалися в пам’ять — як доказ.
— Це… не те, про що ти подумала, — пробурмотів він тоді.
— То що ж це, Олеже? Що?! — кричала я, стискаючи банку, наче останню нитку порятунку.
Після того все розвалилося. Було важко, але я вистояла. Сама виростила Андрійка. Без допомоги. Лише свекруха залишилася поруч — підтримувала, не кинула.
Андрій виріс добрим, розумним, сильним. Я пишалася ним. Але інколи… Інколи поверталося те пусте відчуття. Як зараз.
Я сіла у крісло, взяла телефон — і побачила сповіщення: «Василь надіслав вам запит у друзі». Василь… Моя шкільна мрія. Той, хто колись чекав мене біля школи з волошками. Навіть не думала, що досі пам’ятаю його посмішку. Але серце раптом стиснулося.
— Люсь, ти не повіриш, — подзвонила я подрузі. — Василь, той самий Василько з 10-Б, знайшов мене у Фейсбуці!
— Та не може бути! Той, що в тебе колись дурів? Олег же аж іклами скреготав, як його бачив. Додай! Кажуть, тепер у нього справи йдуть добре, і недавно розлучився.
Я додала. Все завертілося. Повідомлення. Жарти. Спільні спогади. Солодкий флірт, від якого горіли вуха. Василь був уважним, чемним, щирим. Здавалося, я знову дихаю.
— Андрію, хочу познайомити тебе з одним чоловіком, — сказала я якось синові.
— З Василем? — усміхнувся він. — Мам, я все бачу. І радий за тебе.
Я сяяла. Вперше за багато років. Але це тривало недовго. Василь став писати рідше. Потім — сухо. А потім прийшов той жахливий рядок:
«Маріє, вибач. У мене є інша. Ти колись обрала Олега — мені було боляче. Тепер ти розумієш».
Я дивилася на екран, онімівши. Чоловік за п’ятдесят… і така дитяча помста? Усе це — лише гра?
— Ну й псяча вірша, — зідхнула Люся, коли почула. — Напиши йому! Гідно.
Ми разом склали відповідь — з іронією, але твердо:
«Дорогий Василю! Дякую тобі велике! Не пам’ятаю, коли останній раз так сміялася, фліртувала, почувалася жінкою. Ти повернув мені молодість. Наче зняла двадцять років. Сподіваюся, твоя обраниця оцінить твої таланти. Успіхів. Цілую (дружньо). Марія».
Відповідь прилетіла миттєво — потік образ, скарг і жаліб. Але я вже сміялася. Вперше від душі.
А через тиждень біля магазину мене зупинила білявка:
— Це ви?! Та розлучниця?! Ви зруйнували моє кохання з Василем!
Я завмерла, а потім — раптом — усміхнулася:
— О, ви не за адресою. Справжня розлучниця — це Тетянка. Вулиця Лісова, 15. Вона й мого чоловіка відбила, і до Василя добралася. Майстер своєї справи.
Білявка збовталася, а я, ледве стримуючи сміх, пішла додому.
Сонце ковзало по обличчю. І раптом я усвідомила — я щаслива. Без чоловіків. Без драм. Без доказів.
Прийшов меседж від Андрійка:
«Мамо, ми з Оленкою вирішили спробувати жити разом. Побачимо, що далі».
Я посміхнулася. Ось воно — справжнє щастя. Бачити, як твоя дитина робить правильний вибір.
А я?.. А я нарешті обрала себе.
Коли усміхаєшся минулому — це не спогади, а свобода.
