Коли все стає на свої місця: Маріанна обирає себе
— Мамо, я сьогодні затримаюсь, у Оленки день народження. Ми з друзями йдемо в кіно, — Андрій на ходу поцілував Маріанну в щоку й зник у ванній. З-за дверей почувся його безтурботний сміх — він щось наспівував, пускаючи воду.
Маріанна стояла біля вікна й слухала, як життя знову шумить поряд. Андрій був щасливий. Легкий. Вільний. Таким, яким вона ніколи не була.
Колись, у вісімнадцять, вона теж вірила у просте щастя. Олег здавався мрією — сміливим, гарним, впевненим. Вони закохалися, зіграли весілля, почали життя з чистого аркуша. А вже через кілька років Маріанна зрозуміла — її життя складається лише з побуту, мовчання й самотності.
Олег дедалі частіше затримувався «на роботі», повертався похмурим, відстороненим. А потім була та баночка дитячого пюре в його сумці. І підгузки. Вони назавжди врізалися в її пам’ять, як доказ.
— Це… не те, що ти подумала, — пробурмотів він тоді.
— А що ж це, Олеже? Що це?! — хвилювалася вона, тримаючи банку, наче останню нитку реальності.
Після цього все розпалося. Було важко, але вона вистояла. Вона виховувала Андрія сама. Без підтримки. Лише свекруха лишилася поруч — допомагала, не кидала.
Андрій виріс, став розумним, добрим, дорослим. Вона пишалася ним. Але іноді… інколи поверталося відчуття порожнечі. Як зараз.
Вона сіла у крісло, взяла телефон — і побачила сповіщення: «Павло надіслав вам запит у друзі». Павло… Її шкільна симпатія. Той, хто колись чекав її біля школи з ромашками. Вона навіть не знала, що пам’ятає його усмішку. Але серце раптом стиснулося.
— Людо, ти не повіриш, — подзвонила вона подрузі. — Павло, той самий Павлусь із 10-А, знайшов мене в Фейсбуці!
— Серйозно?! Той, що був по вуха в тебе закоханий? Олег же тоді аж зубами скреготав, як його бачив. Додай! Він зараз, здається, при справі, і кажуть, нещодавно розлучився.
Вона додала. І все завертілося. Повідомлення. Жарти. Спільні спогади. Солодкий флірт, від якого щоки горіли. Павло був уважним, ввічливим, щирим. Їй здавалося, що вона знову оживає.
— Андрію, я хочу познайомити тебе з кимось, — сказала вона одного разу синові.
— З Павлом? — усміхнувся він. — Мам, я все бачу. І я радий за тебе.
Вона сяяла. Вперше за довгий час. Але це тривало недовго. Павло почав писати рідше. Потім — сухо. А потім прийшов звістка, від якої в горлі став ком:
«Маріанно, вибач. У мене є інша. Ти тоді обрала Олега — це було боляче. Тепер ти знаєш, як це».
Вона дивилася в екран, приголомшена. Чоловік за п’ятдесят… і така помста? Все це — лише гра? Відплата за юнацьку образу?
— Ну й козел, — зідхнула Люда, почувши це. — Напиши йому! З гідністю.
Вони разом склали повідомлення — з іронією, стримано, сильно:
«Дорогий Павле! Дякую тобі велике! Не пам’ятаю, коли востаннє так сміялася, так фліртувала, так відчувала себе жінкою. Ти повернув мені молодість. Ніби двадцять років з плечей скинула. Сподіваюся, твоя обраниця оцінить твою артистичність. Удачі. Цілую (платонічно). Маріанна».
Відповідь прийшла миттєво — потік образ, докорів і скарг. Але Маріанна вже сміялася. Вперше — по-справжньому.
А через тиждень її зупинила біля супермаркету білявка:
— Це ви?! Розлучниця?! Ви зруйнували моє кохання з Павлом!
Маріанна завмерла, потім — несподівано для самої себе — усміхнулася:
— О, ви не за адресою. Справжня розлучниця — це Галина. Вулиця Лісна, 15. Вона й мого чоловіка забрала, і до Павла дісталася. Профі.
Білявка завмерла, а Маріанна, ледве стримуючи сміх, пішла додому.
Сонце ковзало по її обличчю. І раптом вона зрозуміла — вона щаслива. Без чоловіків. Без драми. Без доказів.
Прийшов лист від Андрія:
«Мамо, ми з Оленкою вирішили спробувати жити разом. А далі — побачимо».
Маріанна усміхнулася. Ось воно — справжнє щастя. Бачити, як твоя дитина обирає правильно.
А вона?.. А вона нарешті обрала себе.
