Я не думаю, що моє особисте життя комусь цікаве. Просто є люди які постійно намагаються тобі вказати як жити й що робити. Ми з чоловіком одружилися, коли мені виповнилося двадцять років, йому двадцять сім. Я навчалася в інституті коли завагітніла. Взяла академічну відпустку. Але через рік, знову вагітна, тому з навчанням прийшлося розпрощатися. Це наше рішення з чоловіком. Іван мене підтримав, згоден, що я стану домогосподаркою, а він забезпечуватиме.
Коли про це дізналася моя мама, сварилася довго. Вона чекала від своєї доньки, тобто від мене, що я вивчуся, піду працювати. Отримуватиму гарну зарплату, ні в чому не потребуватиму. Та вийшло по другому. За чотири роки я народила троє дітей. Ні про яке навчання мова не може йти, а тим більше про роботу. У мене вдома стільки роботи, що лише встигаю поробити. З поповненням у сімействі, збільшилися витрати.
Зарплати Івана не вистачає, він узяв підробіток. Я як можу, економлю, але малі діти, неможливо прогнозувати. Особливо, коли починають хворіти. Спочатку одно, а потім всі по черзі. Гроші вилітають неначе в трубу. Та ми все одно намагаємося жити самі, не просити рідних про допомогу. Тим більше, що мама відмовилася допомагати, коли побачила, що я вагітна четвертою дитиною. Вона покрутила пальцем біля скроні, і нічого мені не сказала.
Мені боляче від мами бачити таке відношення. Адже діти, то наша радість. Могла б радіти разом із нами, а вона дивується, навіщо стільки дітей? Ми з Іваном раді, що маємо діток. Це наше майбутнє. Живемо бідненько, але ні в кого не просимо допомоги. Правда мама Івана нас підтримує, допомагає. Інколи грошенят підкине. Старших діток бере до себе на вихідні.
Коли мама Івана дізналася, що чекаємо четверту дитину, раділа разом із нами. У неї тільки один син Іван, а вона завжди мріяла про велику родину. Ми з чоловіком втілюємо її мрії в життя. Коли вона приходить до нас у гості, мені радісно, що розділяє з нами наші турботи. В неї вистачає сил і здоров’я бавитися зі своїми онуками. Молодіє на очах. Одного разу я їй про це сказала. Віра Іванівна поцілувала мене, назвала своєю донечкою.
От чому моя мама не відноситься так до своїх онуків, як мама Івана? Не радіє разом із нами. Мені було б набагато приємніше відчувати підтримку і від неї, а не тільки від мами Івана. Та все залишилося так, як є. Мама спостерігає здалека за нами. Чекає, поки я проситиму гроші. А я не буду того робити, ми самі справляємося, і в нас усе виходить. Коли виростуть мої дітки, мою маму, як бабусю вони не знатимуть. Думаю, що тоді вона зрозуміє, що пропустила.
