Мені телефонувала мама, вона говорила, що хворіє. Тому, не довго думаючи, я зібралася в дорогу. Чоловік у мене гарний. Коли повідомила про маму, підтримав, говорив, щоб їхала. А він із сином справляться, поки мене не буде. Взяла квиток на потяг, і я вже в дорозі. Шість годин потягом, потім пів години на автобусі й півтора кілометра пройти пішки. Ось такий шлях до мого будинку. Але я звикла багато ходити. Тому не переймалася.
Коли вже їхала в автобусі, звернула увагу на вишукану леді. Вона зневажливо поглядала на людей. Зупинила погляд на мені, затримала. Я також поглянула на неї. Щось невловимо знайоме в тому погляді. Потім разом з криками кинулися обнімати одна одну. Моя шкільна подруга Світлана. Як давно ми не бачилися? Після випускного, коли вона провела мене на автобус. То була остання наша зустріч. Я рада її бачити.
Ми сміялися, наперебій говорили. Згадували скільки років пройшло. Одинадцять. Неначе вчора, а вже стільки років, як не бачилися. Незчулися, як наша зупинка. Вийшли. Світлана з великою валізою. А дорога у нас ґрунтова, важко тягти, хоч і є колеса, та вони мало допомагають на нерівній дорозі. Але ми йшли вперед. За розмовами не помітили, як шлях нарешті скінчився. Ось і наша вулиця. Наші будинки стоять через два подвір’я один від одного. Домовилися зустрітися увечері, посидимо на лавочці, згадаємо дитинство.
Мама лежала на ліжку. Сусідка, тьотя Катя допомагала їй. По хазяйству поралася, їсти приносила, щоб моя мама лежала, не вставала. Лікар сказав постільний режим. Я дякувала тьоті Каті, що не залишила маму одну, наразі сама взялася господарювати. Розповіла мамі про зустріч в автобусі, що Світлану зустріла. І що сьогодні увечері посидимо на вулиці. День в турботах швидко перейшов у вечір. Подруга вже гукала біля хвіртки. Я вдяглася тепліше і вийшла.
Ми сиділи. Згадуючи, як бігали малими вулицею, про хлопців, що зростали разом із нами. Запитала Світлану, як склалося її життя.
– Я добре влаштувалася в столиці. Чоловік у мене бізнесмен. Ми об’їздили півсвіту. Знаєш як там красиво, не те що наше село. Навкруги один бруд. Мені здається, що не витримаю навіть два дні тут. Думала, приїду машиною, побачу маму і назад. Та машина в останню хвилину не завелася. Залишила, приїхала потягом. Ось сиджу тут, і мені хочеться піти помитися. Таке все брудне здається.
Я слухала свою подругу і не впізнавала. Вона здорово змінилася. Це не та Світлана, з якою ми лазили по деревах, ганялися за хлопцями, якщо нас ображали. Наразі сидить фіфочка. Тут бруд, там бруд. А сама де виросла? Мені вистачило одного вечора спілкування. А ще коли негативно говорила про свою маму, захотілося встати і піти, що я і зробила. Розійшлися не прощаючись. Чи багатство міняє людей, чи я щось не розумію?
