Коли я була маленькою, я мріяла вирости, щоб робити все, що хочу: їсти свої улюблені страви, лягати спати тоді, коли мені заманеться, виходити на вулицю, не питаючи дозволу ні в кого. Тепер я з гіркою усмішкою згадую ту свою наївну, юну себе. Справжня реальність невидимо вдарила мене одного дня, коли я почала жити самостійно у Києві: прибирати, готувати, платити оренду, розбиратися зі всіма рахунками й закупками, і все це на одну зарплату, яка ледве перекривала найнеобхідніше.
Я думала, свобода це просто вибрати, що вечеряти. Не знала, що насправді вона це постійно рахувати, чи вистачить гривень і на гречку, і на господарське мило.
Одного ранку я зрозуміла, що кілька тижнів не сідала нормально поснідати. Вставала, поспіхом мила голову, ледь-ледь заправляла ліжко і бігла на маршрутку. По дорозі в голову пролітало: невідповіла на робочий лист, треба оплатити інтернет до пятниці, банківська картка вже майже на нулі. Доросла свобода виявилася нескінченним списком справ, а не здійсненою мрією.
Повертаючись додому пізно ввечері, втома навалювалася, наче цеглина. Я відчиняла холодильник у надії знайти хоч щось, що само себе приготувало. Але ні треба мити овочі, різати, готувати суп, і знову мити посуд. Інколи я вечеряла просто чорним хлібом і сиром, лиш би не братися за сковорідку. Але й тоді справжнього відпочинку не було розум шепотів: Комуналка знову велика, перевір чи не протікає кран у ванній, речі зранку вже тхнуть, бо забула їх розвісити.
Друзі казали: Давай зустрінемось. Але коли намагалися домовитись, у кожного були свої проблеми: хтось залишався понаднормово на роботі, хтось доглядав хвору бабусю, хтось мав лише копійки до зарплати, хтось просто духовно вигорів. Колись ми бачилися чи не щодня, а тепер легко проходить місяць без жодної зустрічі. Коли все ж збирались разом, розмова зводилась до втоми, рахунків та болю у спині. Ми молоді, а звучали, наче бабусі й дідусі у селі.
Найболючіше було дізнатись, що справжнього відпочинку не існує. Навіть вихідні це список справ: прання, прибирання, складання плану на наступний тиждень, закупка продуктів, ремонт розеток чи крана. Однієї суботи я плакала, миючи підлогу: Навіть коли відпочиваю, не відпочиваю. У дитинстві це називалося свобода, а насправді я роблю все те, що для мене колись робили дорослі тільки вже нема нікого, хто допоможе.
Робота теж виявилася зовсім не такою, як я мріяла. Я думала, праця приносить задоволення. А вона це усміхатися через силу, терпіти дурні жарти начальства, досягати цілі, які змінюють щотижня, і бачити, як більша частина зарплати йде на те, чого навіть не помічаєш. Одного дня я сиділа й рахувала: чи залишити гроші на обід, чи купити проїзний на метро. Про це ніхто не попереджав у дитинстві. Ніхто не розказував, що доросле життя це нескінченний ментальний рахунок, прямо у голові.
Я думала, що вирости це бути вільною. А це, насправді, дивна рівновага між знесиленням, обовязками й маленькими, швидкоплинними митями спокою.
