Коли я була дитиною, мені здавалося, що дорослі це ті, хто має справжню свободу: можуть їсти, що заманеться, лягати спати не коли мама скаже, а тоді, коли їм заманеться, гуляти без дозволу. Зараз сміюся з тієї малої, наївної себе. Реальність вдарила мене у день, коли я вперше оселилася окремо: прибирання, готування, оренда, рахунки, покупки все треба тягнути на одну зарплатню, яка крихітна і ледве вистачає. Мені здавалося, що свобода це обрати, що їстимеш на вечерю. Я й гадки не мала, що це щодня рахувати, чи хватає мені грошей і на крупу, і на мило одночасно.
Памятаю, як в якийсь момент зрозуміла, що не снідала спокійно вже кілька тижнів. Прокидаюся, швидко в душ, заправляю ліжко абияк і мчу на зупинку, щоб не запізнитися на маршрутку. По дорозі згадую, що не відповіла на робочий лист, що треба до пятниці заплатити за інтернет, а картка вже майже порожня. Свобода дорослого життя виявилася нескінченним списком справ, а не здійсненням заповітної мрії.
Коли нарешті добиралася додому, втома навалювалася каменем. Відчиняю холодильник у надії знайти щось готове, що не потребує готування. Але, як завжди, треба все мити, різати, варити, а потім знову мити. Часто обмежувалася чорним хлібом із сиром, бо сил навіть сковороду брати не було. Але навіть тоді не відпочивала думки гризли: платіжка за воду знову більша, треба перевірити, чи не протікає знову кран у ванній, речі зранку вже затхлі, бо забула винести на балкон сушити.
Друзі все кликали: Та зустрінемось уже колись! Але щоразу в когось свої клопоти: одна залишається на роботі понаднормово, друга гляділа хвору маму, хтось не має гривень в гаманці, а ще одна просто валиться з ніг. Колись ми бачилися ледь не щодня, а тепер місяць не можемо зібратися. А коли і вириваємо вечір разом мова тільки про втому, про комуналку, про болі у спині Нам і тридцяти нема, а говоримо, наче якісь дідусі й бабусі.
Найдужче мене тиснуло те, що від справжнього відпочинку нічого не лишилось. Навіть вихідні це черговий перелік справ: прання, прибирання, покупки, планування наступного тижня, то ще ламбор посудину підклеїти. Якось у суботу розридалась просто з ганчіркою в руках подумала: Навіть коли відпочиваю насправді не відпочиваю. Колись я це називала свободою, а тепер просто роблю все те, що колись робили для мене дорослі. Тільки тепер ніхто не прийде допомогти.
І робота зовсім не така, як я собі малювала. Думала, що працювати це вдоволення. А виявилось: треба усміхатись, навіть коли важко, терпіти дурні жарти, бігати за цілями, що весь час змінюються, і більшу частину зарплатні (ті самі гривні!) віддавати за речі, яких навіть не бачиш. Одного разу сиділа й вибирала пообідати чи відкласти на проїзний. Цього тобі ніхто не розповідає, поки ти малий. Ніхто не каже, що бути дорослою це нескінченний рахунок у голові.
Я думала, що дорослість це свобода. Насправді це якийсь дивний баланс між постійною втомою, обовязками і дрібними, миттєвими проблисками спокою.
