Коли я народилася, то була п’ятою дитиною в сім’ї. Жили ми небагато, мені завжди випадало доношувати речі старшої сестри. Різниця між нами, сестрами й одним братом, велика. Коли я народилася, то вдома нас, дітей залишилося троє. Дві старші сестри пішли своїм шляхом, і до батьків їздили лише у відпустку. Брат уже працював, але нас не покидав. Допомагав батькам виховувати мене і сестру, яка на чотири роки старша за мене.
Я пам’ятаю як мама купувала мені одяг на виріст. Так що дражнили мене завжди, хоч я в новій одежі, яка висіла на мені, хоч у старій. Та про те мамі не говорила. Їй і так важко виховувати нас, а якщо я жалітися буду, засмутиться. Інколи в школі мені було непросто. Але жодного разу не пов’язувала таке до мене відношення з тим, що мої батьки бідні. Я любила свою маму. Жаліла її, допомагала. Коли я вчилася в старших класах, вдома залишилася одна. Сестра поїхала жити в інше місто, брат на той час одружився.
Я в усьому допомагала мамі, тому що здоров’я її все більше підводило. Навіть коли виросла і вийшла заміж, знала, мій обов’язок бути поруч із батьками. Хто, як не я? Я провела в останню дорогу тата, а потім і маму. З сестрами й братом ми дружні. Коли трапилася біда, вони всі приїхали, допомагали мені грошима. Я ніскільки не жалію, що батьки народили мене в пізньому віці, і в дитинстві довелося багато пережити. Їх завжди поважала.
Коли в мене народилися свої діти, я виховувала їх так, як колись виховувала моя мама. Ми від неї жодного разу не чули підвищеного голосу. Тільки розмовляла і пояснювала як робити чи щось інше.
