Я не звикла сидіти вдома тому декретна відпустка дуже важко мені далася. Не те щоб я не любила свою доньку, просто не звикла без роботи та мені потрібно було спілкування з дорослими людьми. Та й сидіти вдома було просто нестерпно. Я не рахую наші прогулянки з сином. Тоді гуляє він, а не я. Коли ж мені потрібно вийти кудись, то або доводиться когось просити приглянути за Тимуром, або брати його з собою. От останнє дуже виснажує.
Моя свекруха не виховувала свого сина одна, їй на допомогу завжди приходила її мама та сестра. Одного разу я вже попросила її приглянути за Тимуром поки я сходжу у місто у справах, так вона мені разів двадцять зателефонувала з різними питаннями, а потім запитувала коли я повернуся. Тетяна Станіславівна виявилася зовсім не готовою до того, щоб сидіти зі своїм онуком.
Потрібно було щось робити.
Коли сину виповнилося два роки, в дитячому садочку з’явилася вакансія нянечки. Не мій профіль, звичайно, але вже щось. Так ми з сином пішли влаштовуватися в садочок. Я на роботу, а Тимур в ясла. На щастя нас прийняли. Я почала працювати. Доволі швидко я втягнулася в робочий процес, Тимур був під моїм наглядом, я спілкувалася з людьми та ще й гроші за це отримувала.
Все було добре до тих пір, поки Тимур не захворів. Я звернулася за допомогою до мами. Їй не було куди діватися та вона погодилась, але сказала, що увесь час виручати мене не зможе, бо у неї вже немає здоров’я. Коли я попросила маму посидіти з Тимуром вчетверте, вона відмовила.
І тут з’ясувалося, що мені немає з ким його лишити. Декілька разів я пішла на лікарняний, а потім мені дали зрозуміти, що такого працівника ніхто тримати на роботі не буде. Це дуже мене засмутило та я пішла з цієї роботи знову в декрет.
