Коли я повернулася з магазину, на лавці біля підїзду сидів чоловік, якого я ніколи не зустрічала. Він тримав у руках старий жовтий конверт, ніби з нього сипались пісочні сни. Як тільки я наблизилась, він поглянув на мене так, ніби в його очах розливалася осінь.
Ви Соломія? спитав він, і в його голосі був відгомін далекого дзвону.
Я зупинилася. Пакет із покупками трохи вдарив мене по коліні. Місто за моєю спиною зашепотіло незрозумілими словами.
Так Чому?
Він підвівся, повільно, мов пробуджувався у світі, де сон і реальність змішалися. Йому було приблизно пятдесят, волосся сиве, а погляд зморений, як дощ над старим Києвом.
Я шукав вас два дні.
В серці моєму закрутилася тривожна вуличка.
Для чого?
Чоловік простягнув конверт він був важким, як ніч на Подолі. Я обережно відкрила його. Всередині була стара фотографія, де я ще дуже юна, стояла біля зупинки автобуса на проспекті Перемоги, тримала в руках книгу, за плечима ранець. Я згадала той день, коли сонце втекло за хмари, майже двадцять років тому.
Звідки вона у вас? тихо запитала я.
Він сумно всміхнувся, ніби всередині нього потерпів заметіль.
Від мого брата.
Мій шлунок стислився.
У мене немає брата.
Не вашого. Він вказав на фотографію. Мого брата. Він вас фотографував.
Я сіла на лавку, бо світ навколо почав танцювати, як вертеп на площі.
Для чого?
Він тоді був закоханий у вас.
Запала тиша, у якій лунали віддалені автомобілі й десь, серед марень, гавкав пес. Я задумалась, чи це справжня тиша чи вже починається вечірній сон.
Я ніколи його не бачила, шепнула я.
Бачили.
Коли?
Чоловік сів поруч, ніби лавка розсунулася, роблячи місце для спогадів.
Він стояв кожного ранку на тій самій зупинці.
Я намагалася згадати. Холодні ранки. Люди з кавою в руках. Автобуси. Жінка у синій хустці. Може, був чоловік у темному пальті, з фотоапаратом? шепнув він.
Я згадала. Той незнайомий, що стояв осторонь, інколи читав газетку “Вечірній Київ”, інколи просто дивився на потік людей.
Так сказала я, майже не чуючи себе.
Він кивнув.
Це був він.
Я втупилась у фотографію.
Чому ви даєте мені це зараз?
Він мовчав, а з його очей капали слова.
Мій брат помер минулого тижня.
Я міцно стиснула знімок, ніби хотіла втримати час.
І залишив це?
Так.
Він витяг з конверта ще щось маленьку записку, на якій почерк був тремтячим, але акуратним. Я розгорнула її. Там було написано:
«Якщо колись знайдеш її, скажи Соломії, що вона була найпрекраснішим, що я бачив щоранку.»
Очі застелив туман. Іноді ми минаємо людей, які змінювали наше життя, навіть не знаючи про це. Не памятаючи їх. Я поглянула на чоловіка поруч.
Чому він ніколи не говорив зі мною?
Чоловік сумно всміхнувся.
Він думав, що ви занадто щасливі, щоб його турбувати.
Знову тиша, як вуличний вітер. Я тримала фотографію, намагаючись згадати його обличчя, але воно розчинялося, як світанок у тумані.
Іноді найдивніше усвідомити, що ти був чиїмось спогадом ніколи не знаючи цього.
Скажіть мені відверто Якщо б ви дізнались, що хтось думав про вас року за роком, нічого не кажучи хотіли б ви знати це раніше?
