Ми зібралися святкувати моє вісімнадцятиріччя в сімейному колі. Був замовлений ресторан, запрошені лише найближчі родичі та друзі.
Я, як іменинниця приїхала останньою, так заведено. До того пів дня провела в салоні краси та потім довго збиралася. Проте, коли я приїхала, я побачила, що моїх батьків ще й досі немає. Де ж вони можуть бути? Я зателефонувала до них, але вони не брали слухавку. Може, щось сталося з ними? Я не знаходила собі місця. Без них свято ми не можемо почати, але це не головне, головне, щоб з ними все було добре.
Я їх єдина дитина. У мами були важкі пологи та лікарі сказали, що вона більше не зможе мати дітей. Було сумно це визнавати, але з часом ми змирилися. Вся увага та любов діставалися мені. Звичайно, я заздрила своїм друзям, у яких є брати та сестри, вони мають друзів на все життя, а мені інколи було самотньо. Ми з батьками багато часу проводили разом: подорожували, ходили на екскурсії.
Я знову зателефонувала до батька, нарешті він підняв слухавку.
– Доню, – сказав схвильовано він, – я тебе вітаю, у тебе тепер є сестричка.
– Як це? – нічого не розуміючи відповіла я.
– Сам ще нічого не розумію, ми з мамою їхали до ресторану, раптом твоїй мамі стало зле та я завіз її до лікарні. В приймальному відділенні нам сказали, що ми не туди приїхали, сказали сідати у швидку та вони завезуть нас за вірною адресою. А потім мама народила прямо в машині швидкої допомоги. Дівчинку. Уявляєш? У нас тепер є ще одна донечка, а у тебе сестричка.
Я не могла повірититому, що чую, сказала гостям, що мені потрібно відлучитися, а потім я їй усе поясню, та поїхала до батьків в пологовий будинок.
Коли я побачила те маленьке янголятко, то ледь не розплакалась.
– Оце так подарунок в день повноліття! Ніхто не зможе його перевершити, – сказала я, – нарешті у мене є сестричка.
