Я ріс у родині не улюбленою дитиною. Так вийшло, що мене мати народила через своє небажання. Вони в той час з моїм батьком не планували дитину, а просто так вийшло. Їм було тоді всього по 19 років і звісно, що їх батьки змусили одружитися один з одним. Можливо, якби не я, то вони більше ніколи не були б разом. Але я вже народився. І в родині мене ніхто ніколи не любив. А мого молодшого брата, якого дуже сильно чекали та хотіли, люблять понад все життя. Неначебто для них першого сина не існує, а є тільки Богдан, другий син.
Він молодший від мене на 6 років. І ось зі своїх шести років я, грубо кажучи, піклуюся про себе сам. Мені ніколи батьки не купували новий одяг, я завжди доношував за кимось, за двоюрідним братом, то за батьком, інколи бувало таке, що й за дідом. А молодшому, Богданчику, купували завжди все нове, шкільну форму, просто одяг гарний на вихід, іграшки й тому подібне. Навіть на свята Богдану завжди купували іграшки, які він хотів, а мені ті іграшки, на які залишалися кошти.
З самого дитинства мені було дуже шкода себе, я ображався на батьків, але їм було все одно. У мене було тоді таке відчуття, що вони просто мене не помічають, я їм не потрібний, як тягар. Навіть у школі я сам намагався розв’язувати свої проблеми. Мої батьки ніколи не ходили навіть на батьківські збори до мене в клас, їм це було не потрібне, тому я йшов, маленький хлопчик, й шукав де заробити грошей, щоб оплатити собі харчування, чи ще щось, що потребувала класна керівниця. Я дуже хотів ходити на різноманітні гуртки, але вибирав ті, які були безкоштовні, тому що за них ніхто платити не збирався. Наприклад, ходив я на секцію з баскетболу, тому що вона була безкоштовна. Також я інколи допомагав прибиральницям прибирати після уроків у класних кімнатах, мити підлогу, інколи в їдальні мив посуд, щоб трохи заробити трошки грошей та купити собі якусь іграшку.
Найобразливіше для мене було те, що батьки це сприймали як звичайно, вони не розуміли, що я мала дитина, яку необхідно забезпечувати. Вони бачили, що я заробляю гроші й не звертали на мене увагу. А для їхнього улюбленого Богданчика було все, він ніколи не задумувався про те, що рідні брати у повноцінній родині можуть жити так по-різному.: один ні в чому собі не відмовляє, а другий ледве зводить кінці з кінцями й повинен у свої 10 років йти сам заробляти собі кошти.
Але завдяки такому дитинству я звик всього добиватися досягати сам. Я зміг закінчити школу з золотою медаллю сам, вступити до інституту, закінчити його та найти гарну роботу. А для Богданчика батьки купили всі екзамени, зробили так, що він закінчив школу також з медаллю, але не сам, також вступив до вищого навчального закладу, туди, куди бажав, але на контракт, а після закінчення вирішив, що сам жити не може, тому повернувся до батьків. А я залишився в місті, тому що розумів, що з батьками мені буде жити ще важче, ніж самому в чужому місті. Там я і залишився, згодом одружився. Зараз ми з моєю дружиною маємо двох прекрасних діточок, яких я люблю однаково та зовсім не розділяю. У мене найкраща у світі дружина, яка завжди підтримує мене та допомагає в різних ситуаціях.
У нас з нею зараз невеличкий бізнес, ми тримаємо кафе, через те, що все зроблено з любов’ю, воно приносить нам гарний прибуток. Моя дружина знає про мої відносини з батьками, тому майже ніколи не підіймає розмову про них. Розуміє, що мені дуже боляче згадувати про своїх батьків, але все ж таки я їм матеріально допомагаю. Вони вже постаріли та на роботу не ходять, а виживати на одну пенсію, так ще й тягнуть на собі свого 40-річного сина дуже тяжко. До речі Богдан так і не одружився і залишився жити з батьками. На роботу він не ходить, тому що його не привчили до роботи та до того, що чоловік повинен забезпечувати родину. А до мене все одно у моїх батьків дуже погане ставлення, навіть те, що я їм допомагаю матеріально ніяк не ціниться. Вони мені ніколи не зателефонують самі, не запитають як онуки, як справи, як здоров’я у нашої родини. Вони навпаки вважають, що я зобов’язаний їм допомагати та дзвонити.
Ще у нас була одна ситуація, коли я приїхав додому перший раз за 10 років навідатися до батьків, а вони з порогу почали мені дорікати, що я їм висилаю дуже мало коштів. Такого я витримати не зміг, мені стало дуже шкода себе, тому я розвернувся і поїхав додому, не залишився там ні на хвилину більше. Гроші я їм наразі продовжую висилати, тому що це ж мої батьки, але телефонувати та питатися як у них справи я більше ніколи не буду. У мене є кому за мене хвилюватися, любити, та цікавитися моїм життям. І мені цього достатньо.
