Коли я вийшла на ранкову вулицю того дня, не знала, куди йти. Валіза була важкою, навіть занадто, наче набита піском чи камінням, але я тримала її міцно, ніби це була моя свобода. Вулиця була пуста, лише вітер шепотів у деревах. Я йшла, не відчуваючи ніг.
Спочатку я зняла кімнату на горищі старої хати на околині Києва. Пахло цвітінням, штукатурка сипалася зі стін, але це був мій світ місце, де ніхто не кричав, не принижував. Відколи я згадую, упійсне вперше завдяки цьому місцю заснула без жаху. Прокинулася з думкою: я живу.
Гроші зникали швидко, тож довелося шукати роботу. Прибирала в магазині, потім мила підлогу на рибному базарі, далі розвантажувала ящики на складі. «Під пятдесят і прибиральниця? Жах!» шепотіли за спиною. Я лише посміхалася. Бо жахливими були не я, а вони ті, хто вечорами тремтить у кухні, боячись сказати «ні».
Були ночі, коли я плакала. Не від болю, а від порожнець. Від того, що поруч не було нікого. І тоді завжди лунали його слова: «Ти нікому не потрібна». Вони впікали, але й штовхали вперед. Я хотіла довести перш за все собі що потрібна.
Записалася на курс англійської для дорослих. В аудиторії сиділи дівчата вдвічі молодші за мене й сміялися з мого акценту. Я не ображайся. Вчилася. І знову відчула смак життя.
Через півроку я працювала у великому магазині, завжди біля каси. Там і зустріла Його.
Він увійшов одного вечора високий, в окулярах, з ноутбуком під пахвою. Купив лише каву й шоколадку. Подивився на мене й усміхнувся: «У вас такі уважні очі. Ви, як я бачу, помічаєте все».
Я зніяковіла. «Кому я потрібна?» прошепотів усередині голос. Але він приходив знову. І ще раз. То за хлібом, то за чаєм. Говорили дедалі більше. Виявилося, що він програміст, працює віддалеко, подорожує світом.
Однієї ночі він зупинився біля каси й ніби випадково промовив: «Поїдемо на Дніпро. У мене там справа, а ви зможете трохи відп
