Михайло завжди був поряд, я вже звикла до цього. Ми познайомилися на роботі, коли я була ще новачком. Як тільки я переступила поріг офісу, мій новий колега одразу почав вводити мене в курс справи. Відтоді він не відходив від мене ні на крок.
Мені подобалася така увага, адже з першого погляду у мене виникла симпатія до того молодого чоловіка. Ми завжди скрізь ходили разом: на обід, з роботи додому, коли організація робила для нас якісь заходи. Колеги підсміювалися над нами, але ми не зважали на ці насмішки.
Згодом ми зрозуміли, що не можемо жити один без одного та Михайло запропонував переїхати до нього. Я категорично проти проживання жінки з чоловіком без шлюбу та сказала, що не згодна. Це була наша перша сварка. Михайло розцінив це як моє небажання продовжувати наші стосунки. Деякий час ми не розмовляли на особисті теми, спілкувалися лише на робочі питання.
Але потім у нас був корпоратив та нам вдалося обговорити нашу ситуацію. Я сказала, що без шлюбу з чоловіком не житиму і це зовсім не означає, що у мене немає почуттів до Михайла. Він заспокоївся та сказав, що все неправильно зрозумів.
Через деякий час Михайло зробив мені пропозицію стати його дружиною та я погодилась. Ми були дуже щасливі в день нашого шлюбу. Потім почалося наше подружнє життя та я вже не відчувала такого пристрасного кохання до свого чоловіка, як раніше. Та це не критично, я вважаю, що всі через це проходять. Пристрасть змінюється повагою та звичкою.
Та через деякий час ми з Михайлом стали віддалятися один від одного, для нас стало нормою проводити вечори окремо.
Якось сталося так, що Михайло після роботи мав зустріч з друзями, я не дочекалася його та лягла спати. Мій сон був таким міцним, що я проспала, довелося бігти на роботу не поснідавши. Михайла не було вдома та я подумала, що він вже пішов на роботу. Я вирішила, що куплю собі щось дорогою на роботу. На щастя, я встигла, випила кави та узялася до виконання своїх робочих обов’язків.
Михайла на роботі не було теж. Я запитала у колег де Михайло, а вони відповіли мені, що хотіли б запитати у мене те ж саме. З цього моменту я стала непокоїтись.
Я обдзвонила всіх його друзів, ніхто не знав де Михайло, всі казали, що бачили, як він вийшов із бару та пішов додому. Потім я зателефонувала до його батьків. Михайла теж там не було.
Тремтячими руками я стала обдзвонювати лікарні та в одній з них знайшла свого чоловіка. Кулею кинулася туди. До мене вийшов лікар та сказав, що Михайла привезли до них в дуже важкому стані, він потрапив під автомобіль. Зараз йому потрібно буде ще довго лежати в лікарні та, після того, як його випишуть, потрібна буде тривала реабілітація. Я запитала чи можна мені побачити Михайла, лікар сказав, що можна, але ненадовго, адже він зараз непритомний.
Коли я зайшла до Михайла в палату, то одразу почала плакати, він лежав на лікарняному ліжку такий безпомічний, такий рідний. Я почала картати себе за те, що останнім часом приділяла йому занадто мало часу. Якби ми той вечір провели удвох, то цього випадку б не сталося та Михайло не лежав би в лікарні.
Я пообіцяла собі, що після того, як мій чоловік одужає, ми будемо проводити більше часу разом та наші стосунки вийдуть абсолютно на новий рівень.
