5 років без упину я працювала на чернівецькому базарі. Самі розумієте, грошей там виходить не багато, не дивлячись на те, що це доволі великий ринок, там багато людей у вихідні дні. Тож доводилося контролювати свої витрати, аби оплачувати оренду будинку і свої власні потреби.
Якось у селі всі масово стали виїжджати на заробітки в Італію. А скоро і моя сусідка гайнула туди на невизначений термін. Тому невдовзі і я взяла з неї приклад, поїхала в незвідані краї.
На той час мені було 30. Саме час заробити на щось своє. Нехай навіть таким шляхом. В Італії я змогла швидко вивчити мову, знайшла роботу, а з часом і своє кохання – італійського красеня Альберто.
Він був зовсім не таким, як я собі уявляла типових італійських чоловіків. Насправді можна було закохатися тільки в його доброту. Уже мовчу про інші хороші якості. Знайомство з ним віднесло мене на небо від щастя.
Уже через пів року наших зустрічань, Альберто запропонував мені вийти за нього заміж. А ще через 7 місяців ми поєдналися міцними вузлами шлюбу. Я пам’ятаю часи, коли жінки з села розповідали про шикарне життя в Італії, а тепер і я не тямлюсь від щастя, живучи тут, з такою чудовою людиною. Я відчувала, що знаходжусь в потрібному місці, в потрібний час і в надійних руках потрібної людини.
За кордоном я отримувала гарну зарплатню. Колись навіть не мріяла про такі гроші.
Весілля ми святкували аж два рази. Розпис відбувся у чоловіковому місті, а вінчання в церкві мого села. На святкування не хотілося зазивати все село, адже є люди, які не можуть щиро порадіти, лише заздрять і обмовляють. Та й матір завжди казала мені, що щастя любить тишу.
Та все одно обговорень уникнути не вдалося. По селі багато і довго говорити про моє одруження. Я ж навчилася не звертати увагу на подібне і скоро ми з Альбертом повернулися в Італію.
Перші місяці спільного життя я згадую, як найкращі роки життя. Потім дедалі частіше траплялися суперечки. Напевно, ми надто різні за національними темпераментами.
По-перше, мені не подобалося їсти одну й ту саму відому італійську їжу: піцу, пасту і так далі. Хотілося уже чогось різноманітнішого з української кухні. Вже шалено засумувала за матусиними голубцями, котлетками, борщиком, вареничками. А Альберто навіть куштувати не хотів цих страв. Нібито де живеш, такі страви і їж. Та хіба можна кожен день змусити себе їсти те, що набридло?
По-друге, мене починала дратувати звичка чоловіка ділитися всім, що відбувається у нашому домі з матір’ю. Ні, я нічого не маю проти тієї чудової жіночки, та вважаю, що не можна «виносити сміття з хати».
Згодом я дізналася, що скоро стану мамою. Першою людиною, з ким я поділилася новиною, був, звичайно ж, Альберто. За декілька хвилин майже всі рідні чоловіка подзвонили привітати мене, а деякі й приїхали з подарунками. Мені ж хотілося, щоб на ранніх термінах це було лише між нами.
А далі все зайшло ще далі. Свекруха з Альберто почали планувати, де вчитиметься майбутня дитина, на які гуртки ходитиме. Як на мене, це занадто.
Не вистачає мені того сімейного таїнства, яке заведено в Україні.
