Ти коли збираєшся зїжджати, Соломійко?
Мати стояла в дверях, спершись на одвірок. У руці чашка з чаєм, а в голосі ніби байдужість, але з привкусом чогось гіркого.
Зїжджати? Соломія повільно відвела погляд від ноутбука, що грів їй коліна. Я ж тут живу. Я працюю.
Працюєш? матір скривила губи, наче пробувала це слово на хиткість. Це те, що ти робиш у інтернеті? Пишеш вірші? Чи статті? Хто це взагалі читає?
Соломія рвучко закрила ноутбук. Серце стиснулося. Вона чула це не вперше що її праця «не справжня». Але кожен раз ніби плювок у душу.
Адже вона старалася. Фріланс це не лежання на дивані. Це години правок, дедлайни, ночі без сну, клієнти, які хочуть усе «на вчора» і не платять вчасно
У мене постійні замовлення, прошепотіла вона. І гроші є. Я плачу за комуналку, я
Ніхто від тебе нічого не вимагає, махнула рукою матір. Просто ситуація склалася, Соломійко. Ти ж доросла. Розумієш. Остап з Оленою хочуть підїхати. У них двоє діток. Тісно в їхній однушці, ти ж бачила.
А я що? Я не сімя? голос різко підвищився. Задрижав.
Ти сама по собі, Соломійко. А у них діти, сімя. Ти розумна, самостійна. Знайдеш, де жити. Може, нарешті й роботу нормальну знайдеш. Люди працюють з восьмої до пятої, а не за компютером ночами сидять.
Соломія мовчала. У горлі стояв ком. Адже пояснювати марно. Мати ніколи не зрозуміла б, чим вона займається.
Жодного разу не запитала: «А про що ти пишеш? Де можна прочитати?»
Лише докори. Погляди, ніби вона щось провинила. Фрази на кшталт: «Краще б у супермаркет касиром пішла».
*Сама*. Це слово дзвеніло в голові. Як вирок. Як дозвіл викреслити її з квартири, з життя.
Коли батько повернувся з роботи, розмова поновилася. Тепер у кімнаті були він, мати і вона ніби на сімейному суді.
Остап з дружиною люди серйозні, почав батько, сідаючи у крісло. Обоє працюють, двоє дітей. А ти Так, ти молодець, що не сидиш без діла. Але час уже до життя ставитися відповідально.
Тату, я тут живу! Я не ледарка! Я заробляю, навіть якщо це вдома, навіть якщо в піжамі! Але я плачу за їжу, за світло, я не сиджу у вас на шиї!
Ти не зрозуміла, перебив він. Це не про гроші. Це про потребу. У Остапа двоє дітей, чуєш? Молодшій півтора року. Їм потрібна ця квартира. Їм важко.
А мені легко?! вирвалося. Мені 28, у мене немає ні чоловіка, ні дітей. Лише робота, яку ви навіть не визнаєте!
Вони переглянулися. Ніби вона їх втомила. Ніби її біль лише хитрощі.
Ти сильна дівчина, матір сумно похитала головою. Ти впораєшся. А Остап з Оленою їм і думати ніколи
*А мені є коли?* подумки кинула вона, але вголос не сказала. Бо сил не лишилося.
І куди ж мені дітися? хрипло запитала. Я нічого не прошу. Ні грошей, ні допомоги. Лише куточок. Лише розуміння.
Знайдеш зйомну, невпевнено промовила матір. Зараз усі так. Молодь живе на оренді. Ти ж не привязана офіційної роботи ж немає.
Ви себе чуєте?!
Соломія не памятала, як закінчився той вечір. Памятала лише дощ за вікном, краплі, що повзли по шибці, наче сльози без плачу.
Ранок почався з галасу. Валізи. Голоси.
Соломійко, ми поки Остапові речі в комору складаємо, сказала матір, навіть не глянувши на нею. У них переїзд, ти ж розумієш.
Вона розуміла. Зрозуміла від самого початку. Але жити з цим було ніби ковтати шматки скла.
Соломійко, у нас усе вирішено, матір говорила це так, ніби повідомляла про зміну погоди. Спокійно. Буденно.
Тобто ви навіть не питаєте? Просто ставите перед фактом?
А що тут питати? Ти доросла. Треба вже самостійно.
Тимчасово? Поки у Остапа онуки не виростуть?
Ну ось, знову твоя іронія, матір заплющила очі. Ти завжди все сприймаєш у чорному кольорі.
Ми ж не вороги тобі. Але сімя це не тільки ти.
Звичайно, не тільки я, гірко посміхнулася Соломія. Усе для Остапа. Все заради Остапа. А я зайва. Примара на дивані.
Ти перебільшуєш, зявився в дверях батько. Остап син. А ти ти сильна. Ти нас зрозумієш.
*Я не хочу бути сильною. Я хочу бути потрібною.*
Наступного дня Соломія пішла дивитися кімнату, яку можна було зняти.
Двадцять хвилин від дому і світ змінився: сірий підїзд з облупленими стінами, сусідка-пенсіонерка, що бурчала на «молодь, яка тільки гуляє».
Кімната нагадувала музей радянської епохи: ш
