Мої батьки одружилися зовсім юними. Обоє вони жили в селі, а познайомилися під час навчання у місті. На другому курсі уже одружилися, а на четвертому на світ з’явилася я. Повертатися в село вони не хотіли, тому вирішили «зачепитися» у місті. З малою дитиною на руках це було б проблематично. Мене відали в село до бабусі, маминої матері. Там я і виросла та почала ходити в школу.
Попри те, що батьки постійно були зайняті, я їх люблю. Бачилися ми дуже рідко й лише декілька днів. Коли ж нарешті вони зуміли зібрати достатньо коштів на придбання власного житла, мене забрали у місто. Зовсім скоро у мене з’явився братик. Ми зажили одною невеликою, але дружньою родиною.
Зараз я уже доросла одружена жінка. У мене двоє діток. Старший Данилко лише пішов до 1 класу. Я планувала вийти на роботу, але мої плани перервала друга вагітність. У нас народилася Софійка. Довелося вдруге оформляти декрет.
Я дуже хвилююся, що на моє місце знайдуть заміну й доведеться шукати нову роботу. Змінювати місце роботи я не хочу. Тому я вирішила звернутися по допомогу до своєї мами. Попросила її няньчити Софійку, щоб я могла вийти на неповний робочий день. Моя мама повна сил та енергії. Посидіти з маленькою дитиною для неї не буде важко. Та вона мені відмовила!
Сказала, що на старість років хоче пожити для себе. Не у тому вона віці, щоб малих дітей няньчити.
Усе це лише пусті відмовки. Вона прекрасно справлялася з Данилом, коли той лише народився й допомагала мені перший час. Все дуже просто: рідна бабуся не хоче сидіти з онучкою. Коли ж я настояла на своєму проханні та пояснила ситуацію, мама заявила, щоб я їй платила кошти, як няньці. У мене очі на лоба полізли. «Де ж це бачено, щоб бабуся няньчила онуків за гроші? Та хіба ж вони чужі?»
Від батьків чоловіка теж допомоги не діждешся. Вони вже давно на пенсії, хворіють. Тому довіряти їм малу дитину страшно. От і дожили при живих дідусеві й бабусі немає на кого залишити власних дітей.
