Коли життя тільки починається: історія Оксани
— Мам, я сьогодні з Олею йдемо в кіно! Буди на зв’язку, гаразд? — гукнув Дмитро і поцілував Оксану в щоку, перш ніж зникнути у ванній. Вона чула, як він щось наспівував під ніс, як дзюрчала вода. Він був щасливий… Вільний. Таким, яким вона ніколи не була. — Мам, я пішов! — кликнув Дмитро, визирнувши з сяючим обличчям у своїй улюбленій блакитній сорочці. — Щасти тобі, сину! — Оксана махнула йому рукою і сіла у крісло. Телефон тихо дзенькнув — нове повідомлення. Вона розгублено відкрила й… завмерла.
Крізь вечірню тишу пробилося тихе схлипування. Оксана лежала, згорнувшись у клубочок, обіймаючи коліна, і беззвучно плакала — сльози залишали вогкі смужки на подушці.
— Мам, що з тобою? — Дмитро повернувся раніше і тривожно подивився на неї. Вона поспішно витерла очі, натягнула посмішку:
— Усе добре, сонечко. Просто трохи втомилась.
Він сів поруч, вдивляючись у її обличчя. Вже дорослий. Високий, стриманий, з тією ж чарівною усмішкою, що й у дитинстві. Тільки тепер вона частіше призначалася не їй, а його Олі…
Спогади нахлинули раптово. Вісімнадцять. Олег. Заміжжя. Кохання до запаморочення. Наївна віра, що почуття переможуть усе. Але… не перемогли.
— Мам! Де моя блакитна сорочка? — голос Дмитра вирвав її з думок.
— У шафі, зліва! — гукнула вона, усміхнувшись.
Вона підійшла до дзеркала. Сорок два. В очах — сум, який вже давно ніхто не помічав. Ніби життя застрягло в минулому…
Вона ясно пам’ятала той день. Вівторок. Крамниця біля дому. Хліб, молоко. І… Олег. З пакетом і… баночкою дитячого харчування. Підгузниками. Усмішка на обличчі. Очі зрадили правду.
— Це… не те, що ти подумала, — пробурмотів він.
— А що я мала подумати?! Що ти лікуєшся в тієї… як її… Іванни?! У вас уже дитина?!
Потім був туман. Крики. Розлучення. Самотність. Але й свобода.
Вона навчилася жити одна. Без Олега. Без скандалів. Свекруха лишилася на її боці, підтримувала. Вона виховувала сина, вчилася посміхатися… забувати зраду.
Іноді все ж накривало. Як сьогодні, коли вона бачила, як Дмитро обіймає Олю. Як вони будують стосунки — усвідомлено, з повагою. Без дурних обіцянок «назавжди».
Телефон знову дзенькнув. Запит у друзі. Ярослав… Той самий Ярик зі школи?!
Шкільний двір. Вона — перша красуня. Він — з букетиком ромашок біля воріт. Потім прийшов Олег. А Ярослав лишився у минулому.
— Людо, ти не повіриш… Ярик зі школи написав!
— Той, що був у тебе закоханий до останнього дзвоника? — засміялася подруга. — А Олег ж тоді його ревнував до скандалу!
— Він мені просто заявку надіслав.
— То додай! Він зараз у великій фірмі працює, нібито розлучився…
Наступні тижні були як казка. Повідомлення. Флірт. Сміялися, листувалися до ранку. Ярослав був уважним, легким, з добрим гумором… Тільки тепер у ньому була впевненість чоловіка, який багато прожив.
— Дмитре, — сказала вона одного вечора, — я хочу познайомити тебе з кимось…
— З Ярославом? — Дмитро посміхнувся. — Мам, я все бачу. Ти сяєш. Я радий за тебе.
Вона заплакала. Але незабаром Ярослав став писати рідше. Коротше. А потім…
«Оксано, вибач. У мене є інша. Ти тоді обрала Олега — було боляче. Тепер ти знаєш, як це».
Вона дивилася на екран. Завмерла. Дорослий чоловік… влаштував помстливе шоу через двадцять років?
— Ну, годі ридати! — влетіла Люда. — Зараз ми цьому Дон Жуану відпишемо.
Вони разом склали повідомлення — з гумором, злістю і полегшенням:
«Дорогий Ярику! Дякую тобі велике! Я не пам’ятаю, коли востаннє так сміялася, фліртувала, почувала себе жінкою. Ти повернув мені молодість, наче зняв двадцять років. Сподіваюся, твоя обраниця оцінить твою артистичність. Цілую (платонічно). Оксана».
Відповідь прийшла миттєво — потік образ і лайки. Але Оксана вже сміялася. Вперше — від душі.
А через тиждень її зупинила білявка в супермаркеті:
— Це ви?! Розлучниця?! Ви зруйнували моє кохання з Ярославом!
Оксана кліпнула очима. Потім — несподівано для самої себе — усміхнулася:
— О, ви не за адресою. Справжня розлучниця — це Іванна. Вулиця Лісова, 15. Вона і мого чоловіка забрала, і до Ярослава добралася. Профі.
Білявка завмерла, а Оксана, ледве стримуючись від сміху, пішла додому. Уявивши обличчя Іванни…
Вечірнє сонце м’яко торкалося обличчя. І раптом вона зрозуміла — вона щаслива. Просто так. Без чоловіВона взяла в руки чашку гарячої кави, зітхнула глибоко та усміхнулася світу, який тепер належав лише їй.
