Коли життя тільки починається: історія Марійки
– Мам, я сьогодні з Лілею йдемо у кіно! Будь на зв’язку, гаразд? – гукнув Артем і поцілував Марійку у щічку, перш ніж зникнути у ванній. Вона чула, як він щось собі під ніс насвистував, а вода дзюрчала. Він був щасливий… Вільний. Таким, яким вона ніколи не була. – Мам, я пішов! – скрикнув Артем, виглядаючи зі своєю улюбленою блакитною сорочкою та сяючим обличчям. – Щасти тобі, рибко! – Марійка махнула йому рукою й сіла у крісло. Телефон тихо дзенькнув – нове повідмлення. Вона розгублено відкрила його… й остовпіла.
Крізь вечірню тишу пробилось тихе схлипування. Марійка лежала, згорнувшись калачиком, обіймаючи коліна, і беззвучно плакала – сльози залишали вологі смужки на подушці.
– Мам, що таке? – Артем повернувся раніше й тривожно подивився на неї. Вона швидко втерла очі, натягнула усмішку:
– Усе гаразд, сонечко. Просто трохи втомилася.
Він сів поруч, вдивляючись у її обличчя. Уже дорослий. Високий, стриманий, з тією ж чарівною усмішкою, що й у дитинстві. Тільки тепер вона частіше призначалася не їй, а його Лілі…
Спогади нахлинули несподівано. Вісімнадцять. Степан. Заміжжя. Кохання до запаморочення. Наївна віра, що почуття подолають усе. Але… не подолали.
– Мам! Де моя блакитна сорочка? – голос Артема вирвав її з думок.
– У шафі, зліва! – гукнула вона, усміхнувшись.
Вона підійшла до дзеркала. Сорок два. В очах – сум, який уже давно ніхто не помічав. Ніби життя застрягло в минулому…
Вона яскраво пам’ятала той день. Вівторок. Крамниця біля дому. Хліб, молоко. І… Степан. З пакетом і… баночкою дитячого харчування. Підгузниками. Усмішка на обличчі. Очі видали правду.
– Це… не те, що ти подумала, – пробурмотів він.
– А що я мала думати?! Що ти лікуєшся в цієї… як її… Яринки?! У вас вже дитина?!
Потім був туман. Крики. Розлучення. Самотність. Але й свобода.
Вона навчилася жити сама. Без Степана. Без скандалів. Свекруха лишилася на її боці, підтримувала. Вона виховувала сина, вчилася посміхатися… забувати зраду.
Іноді все ж накривало. Як сьогодні, коли вона бачила, як Артём обіймає Лілю. Як вони будують стосунки – усвідомлено, з повагою. Без дурних обіцянок «назавжди».
Телефон знову дзенькнув. Запит у друзі. Петро… Той самий Петрик зі школи?!
Шкільний двір. Вона – перша красуня. Він – з букетиком ромашок біля воріт. Потім прийшов Степан. А Петрик лишився в минулому.
– Людо, ти не повіриш… Петрик зі школи написав!
– Той, що був у тебе закоханий до останнього дзвоника? – засміялася подруга. – А Степан же тоді його до скандалу ревнував!
– Він мені просто запит кинув.
– То додай! Він зараз у великій фірмі працює, чув, розлучився…
Наступні тижні були як казка. Повідомлення. Флірт. Сміялися, листувалися до ранку. Петро був уважним, легким, з добрим гумором… Тільки тепер у ньому була впевненість чоловіка, що багато прожив.
– Артеме, – сказала вона одного вечора, – я хочу тебе з кимось познайомити…
– З Петром? – Артем посміхнувся. – Мам, я все бачу. Ти сяєш. Я радий за тебе.
Вона прослезилася. Але незабаром Петро став писати рідше. Коротше. А потім…
«Марійко, вибач. У мене є інша. Ти тоді обрала Степана – було боляче. Тепер ти знаєш, як це».
Вона дивилася в екран. Зніміла. Дорослий чоловік… влаштував помстиве шоу через двадцять років?
– Ну, досить ридати! – влетіла Люда. – Зараз ми цьому Дон Жуану відпишемо.
Вони разом склали повідомлення – з гумором, злістю й полегшенням:
«Шановний Петрику! Велике тобі дякую! Не пам’ятаю, коли востаннє так сміялася, фліртувала, почувалася жінкою. Ти повернув мені молодість, ніби двадцять років зняло. Сподіваюся, твоя вибраниця оцінить твою артистичність. Цілую (платонічно). Марійка».
Відповідь прийшла миттєво – потік образ і лайки. Але Марійка вже сміялася. Вперше – від душі.
А через тиждень її зупинила білявка в супермаркеті:
– Це ви?! Розлучниця?! Ви зруйнували моє кохання з Петром!
Марійка кліпнула. Потім – несподівано для самої себе – усміхнулася:
– О, ви не за адресою. Справжня розлучниця – це Яринка. Вулиця Лісова, 15. Вона й мого чоловіка забрала, і до Петра добралася. Профі.
Білявка завмерла, а Марійка, ледве стримуючись від сміху, пішла додому. Уявивши обличчя Яринки…
Вечірнє сонце м’яко торкалося обличчя. І раптом вона зрозуміла – вона щаслива. Просто так. Без чоловіків. Без іІ крокуючи по теплому тротуару, вона відчула, як легкість наповнює її серце, немов перший дощик після спекотної спеки.
