Розплата не має терміну придатності й часто приходить тоді, коли на неї взагалі не чекаєш. Той гріх, який маю на серці тяготить мене своєю важкістю ось уже двадцять років. Я готова була заплатити всім, що маю, але чому за гріхи батьків повинні розплачуватися їхні діти?
Мені було 16 років, коли я закохалася в Ігоря. Він старший на 6 років, студент морського училища. Такий красивий та недосяжний. Марила ним не один місяць, а потім доля сама кинула нас в обійми один одного. Це було запаморочливе кохання від якого у мене все тіло тремтіло, а мозок пішов у відпустку.
На землю опустилася, коли зрозуміла, що маю затримку. Ось один тест, потім ще і ще, а результат не змінюється. Я вагітна. Як повідомити Ігорю, коли він розпланував наше майбутнє на сім років наперед і в тих планах точно немає дітей.
Я навмисне тягнула час. Для чого? Мабуть, боялася, що хлопець вимагатиме зробити аборт. Коли живіт стало важко приховувати про все зізналася. Ігор розізлився, що я так довго мовчала, бо, як я й передбачала, заговорив про переривання вагітності.
Ми посварилися, він пішов. Звісно, я злякалася й не знала, що робити далі, тому зізналася матері. Батька в мене не було. Мама навіть чути не хотіла про дітей. Сказала, якщо я не позбудуся від свого сорому, зневажливо вказуючи на живіт, то вона вижене мене з дому.
Дякувати богу, що Ігор опам’ятався. Він забрав мене від матері, орендував квартиру й домовився аби нас розписали «по тихому». На першому УЗД лікарка повідомила, що у мене двійня. Здавалося, всесвіт просто знущається, підкидуючи мені все нові та нові проблеми.
Знову таємниці, бо я не зізналася Ігореві про те, що дитини дві. Уже після пологів нашого татка потішили. Він відмовився навіть глянути на дітей. Сказав, що я мушу вибрати лише одного, бо двох ми не потягнемо, а допомагати нам ніхто не буде.
Ну як я могла вибрати лише одну дитину? Вони ж обоє рідні, наші. Я проплакала два дні, медична сестра на мене сварилася, бо через стрес може зникнути молоко, а мені он дві дитини треба годувати. Довелося їй зізнатися та про все розповісти. Ця добродушна жінка мені щиро співчувала, але переконувала, що не можна розлучати дітей. «Не бери гріх на душу, все життя будеш шкодувати». Та хіба я мала вибір.
З пологового забрали дівчинку, а сина залишили на благовоління долі. Перший місяць я не могла ні спати, ні їсти. Постійно плакала, мій настрій переймала донечка, яка також була неспокійна. Ігор дратувався, сварив мене, а потім сам відвіз у лікарню, щоб ми могли дізнатися місце перебування нашого сина.
Одна з медичних сестер проговорилася, що хлопчика всиновила їхня колишня працівниця. «Вона одразу звільнилася, забрала дитину й переїхала, а куди, хто знає». Довелося змиритися, заспокоюючи себе думкою про те, що у сина є любляча мати й тато.
Минуло 20 років, Натка пішла навчатися у юридичний. Там познайомилася зі своїм хлопцем. Нам одразу зізналася. Радісний голос доньки підказував, що вона закохалася по-справжньому. Ми запропонували познайомитися з Женею й підказали дочці запросити його до нас в гості.
Коли вийшли зустрічати гостя я мало не зомліла. Переді мною стояла копія чоловіка в молодості. Сумнівів не було жодних – Женя наш втрачений син. Чоловік також все зрозумів й одразу зробився білим, як стіна.
-Мамо, тату та що це з вами? – хвилювалася Натка. – Може вірус якийсь.
Ось вона розплата, вирішила вдарити по найболючішому – наших дітях й у такий спосіб змусити нас розплачуватися за гріхи минулого. Як тепер про все зізнатися дітям?
