Це було біля моря
“Тобі треба відпочити, ну скільки можна працювати, Владо? На себе стала не схожа, де твій палаючий погляд, де твій радісний настрій, яким ти завжди всіх заряджала? Ну розійшлася й розійшлася з тим своїм…” мати додала нецензурне слово “правильно зробила, і нема чого страждати.”
“Мамо, та я й не страждаю, майже рік минув, як ми розлучилися, я вже звикла. Донька не дає сумувати. А взагалі моя Соломійка явно випередила свій вік. Часто дивує своєю розумністю, хоча їй ще й дванадцяти нема. Все тому, що вона обожнює читати твої журнали,” відповіла Влада.
Вирішили з донькою махнути на море.
“Ось саме! І Соломії теж треба відпочити вона у нас розумниця, у школі відмінниця, нехай трохи розвантажиться. Пропоную вам поїхати на море. На різні санаторії чи путівки грошей поки нема, але в приватному секторі можна оселитися, я підкину вам трохи грошей,” наполягала мати.
“Мамо, погодься!” почувся дзвінкий голос Соломії. “Тим більше бабуся нам допоможе. А може, бабусю, ти теж з нами?” весело додала вона. “Розумієш, мамо, вода й сонце живлять дерева, вони стають міцними й витривалими. Так само й ми з тобою наберемося сил і здоровя.” Дівчинка явно процитувала щось із журналу.
“Господи, де ти таке береш, Соломійко?”
“Ну я ж читаю! Це з бабусиних журналів. До того ж я вчуся в школі, якщо ти не помітила,” сміялася донька.
Відпустка Влади наближався, і вона вже вирішила: поїдуть із донькою на море. Закінчивши останній робочий день, вона попрощалася з колегами:
“Дівчата, бувайте! Я так рада попереду відпочинок.”
“Гуляй, Владо, засмагай, купайся й знайди собі якогось гарного хлопця,” пожартували колеги.
Почали збирати речі. Заїхали до торгового центру, купили нові купальники, шорти. Соломія від щастя співала:
“Це було біля моря, вона йшла піском, він дивився на неї…”
“Доню, це звідки? Де ти такі речі береш?”
“Мамо, читала в журналі.”
“Занадто рано тобі такі журнали, треба їх викинути,” сказала Влада.
“Мамо, ти забула ще є інтернет.”
“Його теж відключу.”
“Ну мамочко, це вже насильство над особистістю!” сміялася донька.
“Ну ж бо, особистість, збирай свої речі,” відповіла мати.
“Мамо, а Оленка мені заздрить їй теж хочеться на море. Вона ніколи там не була й навіть не уявляє його.”
“Зрозуміло. У них важко в сімї мати інвалід, батька нема. Знаю, як їм нелегко,” сумно сказала Влада. “Може, Оленка підросте, і їй пощастить. Тоді й поїдуть з мамою на море.”
“Може… але коли це ще буде?” так само сумно додала донька.
Ввечері перед відїздом сиділи на дивані й говорили про море, коли раптом Соломія знову видала:
“Мамо, а може, ти там зустрінеш свою долю?”
“Кого?!” аж підскочила Влада.
“Ну, кохання всього твого життя! Як у цих рядках: «це було біля моря, де ажурна піна…» Ось із цієї піни вийде твій наречений…”
“Соломійко, ну про що ти думаєш?! Я навіть не думаю…” розвела руками Влада.
“Ой, добре, мамо, я піду спати!” швидко зіскочила донька й пішла до своєї кімнати.
Їхали потягом. Дорога зайняла цілий день. Влада з донькою раділи, дивилися у вікно, милувалися краєвидами. Востаннє вони були на морі чотири роки тому, і тепер їх переповнювала радість.
На вокзал прибули вже ввечері. Дісталися до приватного будиночка. Господиня попередила:
“Дівчатка, ось ваша половина, тут будете жити. А в іншій половині мешкає молодий чоловік пристойний, звати його Орест.”
“Ну й що нам до цього?” подумала Влада й вони почали розташовуватися.
“Мамо, підемо до моря!” з
