Раніше я для свекрухи була зміюкою та ледацюгою — тепер же стала святою людиною, ледь не щодня телефонує та просить пробачення. Але я не вірю жодній її сльозині. Хочу сказати лише одне: «Так вам і треба! Пожинайте свої плоди!»
Отож, у 2017 році я, Соломія, вийшла заміж за Петра. Ми разом навчалися, познайомилися на першому курсі університету, а після бакалаврату розписалися. Я сама не місцева — приїхала до Львова з крихітного села, де навіть лелеки здавалися сірими.
Оскільки ми були студентами й не мали гривень, вирішили пожити у свекрухи. Ольга Мирославівна мала трикімнатну квартиру в центрі міста з ремонтом, що сяяв, мов дзеркало. Я спершу погодилася на цю авантюру — швидше відкладемо на власне гніздечко, а не марнуватимемо гроші на оренду.
Але свекруха мене не прийняла. Не соромилася говорити, що бажала єдиному синові іншої жінки:
— Село немите. Тут, у місті, інші закони, дорогенька. Думала вискочити заміж, аби квартиру віджати? Не вийде!
Хоча я на той час уже знайшла роботу — помічником у бюро перекладів, і після того старалася вдома поприбирати, щось зготувати. Але й тут не могла свекрусі догодити.
— Що то за помиї? — питала вона, коли я ставила на стіл тарілку.
— Це борщик, свіжий, щойно зварила.
— Ти, мабуть, такі борщі на помиї свиням готувала! — кривилася вона, і її голос лунав, мби крізь туман.
Петро навіть не намагався з мамою говорити — боявся її, мов димної тіні. Він переживав, аби вона нас не вигнала геть з квартири, і щоночі йому снилися замкнені двері.
Одного разу за рік нам вдалося назбирати чималу суму гривень, але всі ті гроші пішли на ремонт свекрусі. Купили новий холодильник, мікрохвильовку, раковину, витяжку та ще й шафки. А старий холодильник свекруха не викидала — переставила в нашу спальню, і там він стояв, мов білий ведмідь, що дихає холодом. І ми зберігали всі наші продукти в ньому. Раз узяла я в неї шматок масла — такий галас підняла, наче я вкрала її місяць!
Жила я в такому дурдомі ще три роки. А коли почався вірус, усе пішло шкереберть: Петра звільнили, він постійно сидів вдома, мов привид. Я працювала віддалено, мені видали робочий ноутбук, що світився синім вогнем.
Тільки свекруха й тут почала нарікати:
— То робота? Краще б устала та посуд помила! — казала вона, і її слова перетворювалися на чорних мух.
— Зараз. Тільки от папери заповню і все, — відповідала я, але мухи дзижчали голосніше.
— А їсти готувати? Петро он подивися, як схуд! Ти погана господиня!
І я не витримала. Зібрала всі речі — вони самі стрибали в валізу — і повернулася до батьків у село. Петро тоді лиш раз зателефонував — просив помиритися з мамою, але його голос лунав з-під землі.
Ну так ми розлучилися. Я, слава Богу, працювала добре, змогла купити квартиру у Львові — вона сама знайшла мене, мов квітка на вікні. А нещодавно ще й машину придбала. Зараз живу в місті, відкрила своє бюро перекладів, і в мене прекрасні співробітники — вони приходять зі снів.
І от місяць тому до мене несподівано зателефонувала свекруха:
— Соломіє, ти така розумниця. Чула, що маєш гарну роботу. Я завжди казала, що ти багато чого доб’єшся в цьому житті, — її голос сочився медом.
Я аж дар мови втратила — згадала, як раніше вона «хвалила» мене, мов отруту.
— Ну дякую…
— А ти ще заміж не вийшла?
— Ні. А вам яке діло?
— Та Петро без тебе чахне, марніє. Може, ви б зустрілися?
Як виявилося, Петя після розлучення нікого не знайшов — ні жінку, ні роботу. Всі ці роки сидів у матері на шиї, хіба перебивався якимись непостійними заробітками, мов павук, що плете павутину з порожнечі.
І, мабуть, свекруха дізналася про мій бізнес та квартиру — от вирішила так «помиритися». Тепер ледь не щодня телефонує. Мені це набридло, і я вирішила нарешті поставити крапку в цій безглуздій розмові:
— Знаєте, ви, напевно, забули, як обзивали мене селом немитим, як критикували мої страви, як навіть за цю роботу сварилися?
— Так це було давно. А що було — те загуло, — відповіла вона, і її слова розтанули в повітрі.
— Ні, так це не працює. От вас Бог за те й покарав! Самі няньчить свого синочка та знайдіть йому гідну жінку. Бо я ж село немите!
Мені ні краплі не соромно, що я так послала свекруху. Точніше, колишню свекруху. Вона сама зруйнувала нашу родину — мов дзеркало розбила — а тепер надумала миритися? Дякую, але, як то кажуть, двічі в одну річку не ввійдеш — хіба що вві сні, де вода тече назад.
