Мною гордилися завжди батьки – я добре вчилася і була зразковою дочкою. Тому коли після закінчення школи вирішила поїхати До Києва, щоб продовжити освіту, батьки перешкоджати не стали. Правда, попередили, що на фінансову допомогу мені розраховувати не варто, оскільки оплачувати моє навчання та проживання в столиці вони просто не в змозі. Я це розуміла і не ображалася. Мені здавалося, що зможу все досягти самостійно. Отож, я переїхала до Києва.
Справді, мені вдалося вступити до університету. Влаштувалася жити в гуртожиток. Тут я і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Олегом, з яким щаслива в шлюбі ось уже 8 років. Спочатку він соромився проявляти до мене симпатію, і я щиро не розуміла, чому він ігнорує мою присутність. Але познайомившись ближче, я дізналася, що в Олега просто немає грошей на залицяння.
Хлопець вважав, що дівчину треба постійно водити по ресторанах. Олег з семи років кругла сирота. Виховували його дідусь і бабуся. Грошей в них було в обріз – лиш на найнеобхідніші речі. З дитинства Олега привчили до праці. Сам навчився заробляти собі на хліб з 15-річного віку. Якимось чином влаштувався жити в гуртожитку, де я з ним і познайомилася. У нього не було вищої освіти, він вимушений був у столиці заробляти собі на життя.
Ми стрічалися, У мене народилися почуття до нього. Олег покликав мене заміж. Я не заперечувала. Так ми стали жити разом у тому ж гуртожитку і думати про спільне майбутнє.
Під час проживання в Києві Олегу встиг освоїти безліч професій, починаючи від офіціанта і закінчуючи охоронцем банку. Але грошей він заробляв не так багато – лиш для оплати щоденних потреб. Про покупку свого житла не могло бути й мови.
Це питання стало для нас найболючішим. Олега також воно мучило, оскільки перед нами поставала сумна перспектива – постійно товктися в гуртожитку. А ми хотіли народити дітей і жити як усі люди.
Чоловік поділився, що у нього могла б бути своя квартира, але опікуни в особі бабусі і дідусі позбавили його єдиного житла. Коли хлопцеві було 15 років, вони попросили згоду на продаж квадратних метрів. На виручені гроші вони хотіли відремонтувати свій будинок Звісно, що потім вони наче планували переписати на мене.
Але не так склалося, як гадалося. Дідусь і бабуся померли, не закінчивши ремонтні роботи. Оскільки Олег не був першочерговим спадкоємцем, то і претендувати на спадщину не міг. Знайшлися родичі, які швидко привласнили будинок собі. Отож, мій чоловік залишився на вулиці.
Його рідні тітка і дядько відверто недолюблювали його і не вважали за потрібне допомагати бідному племіннику. Тому Олег і не чекав допомоги від таких родичів і всі свої сили направив на самореалізацію.
Я, зізнаюся, завжди вірила в чоловіка, тому коли він вирішив займатися продажем м’яса, перешкоджати не стала. Він швидко знайшов постачальника, який займався доставкою свіжини по всій Україні. Перед Олегом відкрилися нові перспективи. Він відкрив кілька ковбасних цехів, і бізнес пішов у рух. Повільно, але впевнено справи пішли в гору. І вже через рік з ним почали працювати великі ресторани і роздрібні магазини, які бажають бачити на своїх прилавках якісний товар.
Справи йшли більш ніж добре, тому ми почали орендувати квартиру в сучасному районі. Протягом наступних чотирьох років у нас народилося двоє хлопчаків. Олег всі зусилля докладав до розвитку власної справи. Він оформився як підприємець і під його керівництвом було вже близько 50 людей.
Розширення бізнесу допомогло нам купити власний будинок. Для мене це було дуже важливо – адже кожен мав свій куточок. Перед будинком подвір’я з красивим квітником.
Зараз мій чоловік має стабільний дохід, що дозволяє нам жити повноцінним життям. Ми навіть взяли квартиру в іпотеку, щоб забезпечити своїх дітей власним житлом в майбутньому.
Нещодавно згадала про існування Олега його рідна тітка. Вона раптом захотіла нас провідати, коли дізналася про бізнес племінника. Всього за кілька днів вона розповіла про багатство нашої сім’ї всім, кому не лінь, тому буквально за місяць про існування Олега дізналися навіть найвіддаленіші родичі.
Олегові одночасно і смішно, і сумно. Адже раніше нікому не було до нього справи. Жоден родич свого часу не виявив бажання допомогти бідному хлопцеві, який виживав як міг. Бувало таке, що Олег не мав копійки на шматок хліба, і ніхто йому тоді не хотів допомогти. Йому до сліз зараз прикро, що він став потрібен рідні тільки через гроші. І це усвідомлення дозволяє не тішити себе ілюзіями і не проявляти жалісливість щодо до тих, хто колись позбавив його власного житла.
Олег не тримає зла, але й особливої любові чи відчуття родинного зв’язку у нього також нема. І я його чудово розумію.
