Коли моїй Соломійці було чотири роки – ми потрапили до лікарні. Моя донечка постійно скаржилася, що її щось болить у грудях. Ми дивилися на дитину і все наче було добре. До лікаря теж зверталися, але нам відповіли, що ніяких відхилень нема і вона просто вигадує.
Коли одного вечора донечка почала задихатися – ми з чоловіком дуже налякалися. Не знали, що робити і поїхали до лікарні. Година була вже досить пізня. Викликати швидку допомогу і ставити на вуха піврайону нашого ми теж не хотіли. Та й на власному авто в рази швидше доїхали, ніж чекали б на карету швидкої допомоги.
Коли ми потрапили до приймального покою – лікарка одразу ж на нас накричала. У нашої дитини була серцева недостатність. І це вже була вона в такій мірі, що потрібно було робити операцію. Термінову.
Наступного ранку Соломійку прооперували. Пригадую, що я тоді всі ночі не спала. Мене охоплював страх, що у донечки може зупинитися серце, чи вона може знову задихатися. Тому я просто сиділа і дивилася, як вона спить. І молилася, щоб дитина швидше одужала і ми повернулися додому.
Вранці мене замінював чоловік і я могла трішки поспати. Нам тоді було надзвичайно важко. Своїм батькам ми розповіли вже як нас виписали додому. Вирішили не робити паніку.
Зараз мені шістдесят три роки. І ми з Соломійкою помінялися місцями. Вона вже й сама давно мама, тому розуміє все, що я тоді відчувала.
Мене забрали до лікарні з виразкою шлунка. Прооперували. Моя дочка сиділа поруч зі мною всі дні. І ми пригадували як колись лікували її. І сумували за нашим татком, який відійшов у кращий світ, коли соломійці було близько тридцяти років.
За цей час, який ми провели разом у лікарняній палаті – ми дуже зблизилися. Та й з дочкою спілкувалися останнім часом дуже мало. В неї ж свою сім’я, чоловік і діти. На стареньку маму і зовсім часу не вистачає.
Та я надзвичайно щаслива, що коли мені стало погано – дочка без вагань взяла відпустку на роботі і присвятила ці дні мені. Я й не сподівалася, що вона ночами буде зі мною няньчитися, наче з маленькою. Та й я вже давно не маленька.
