Недільний ранок. Вихідний. Обожнюю ці моменти, коли тобі нікуди непотрібно і ти спокійно сидиш на кухні й попиваєш каву.
Раптом мою недільно-ранкову ідилію перервав стукіт в двері. Я нікого не чекала в той день, тому дуже здивувалась і насторожилась. Чоловіка в той час не було вдома, бо ж поїхав зустрітись із друзями.
Я глянула у вічко та спершу не впізнала його, але коли вже відчинила двері, зрозуміла – це мій колишній чоловік. Колись красивий високий мужчина, що завжди був цікавий жінкам й користувався цим(власне тому ми і розлучились), зараз був худим. Згорбленим та наче ледве себе тримав що б не заплакати. А на його руках сиділа маленька дівчинка з красивими хвостиками, на яких красувались резиночки із зірочками.
– Привіт Олю… Можемо ми поговорити? Це дуже важливо.
– Привіт… Так, звісно, проходьте.
На кухні відбувалась розмова. Я з Артемом пили чай, а маленька дівчинка, яка як виявилося його донька і звуть її Наталочка, їй чотири рочки. І тут колишній чоловік почав розповідати свою історію.
– Після нашого розлучення з тобою я довго ще не міг знайти жінку. Ну як, тимчасових, що не бажали довготривалих стосунків, а лише порозважатися було вдосталь. Але потім я зустрів маму Наталочки. Виявилось згодом, що їй потрібне було лише гарне життя та красивий чоловік при грошах. Народилась в нас моя люба донечка і Лола через чотири місяці втекла. Куди? Спершу я не знав, а потім побачив фото в соціальних мережах з новим коханим на Мальдівах. Добре, що вона не пішла пізніше та не залишила травму доньці.
– Вона кинула дитя на тебе і втекла? Доволі цікава ситуація, бо ж стається переважно навпаки. Але мені все одно тебе шкода…
– Я вже старий для неї. Лола молода панянка, яка хоче розваг, а не сімейного щастя. Та й потім в мене ні з ким не складалось, бо всіх відлякувала чужа дитина.
– А ти його хотів, коли ми одружені були?
– Хотів, але… Не цінував… Вибач.
– То чого ж хочеш зараз?
– Мене мене кладуть до лікарні. I мова йде не про застуду або апендицит. Я не знаю, чи повернусь додому, але якщо навіть так… Я не маю на кого залишити доньку, тому… Я хотів би, щоб ти оформила опікунство, а я напишу заяву, що у разі якщо мене не стане, ти можеш вдочерити її.
– Що? А як же ж твоя мама?
– Будь ласка, Олю! Ти найрідніша серед всіх, хто в мене залишився! Так, мені допомагала раніше матір, але її вже не стало.
– Оу, мої співчуття…
– Будь ласка… Я не хочу, щоб Наталя потрапила до дитячого будинку. Я можу організувати все так, щоб всі необхідні документи зібрали швидше. Будь ласка… Я… Я…Мій колишній ледве стримувався, щоб не заплакати
– Послухай, Артеме. Я зараз не одинока жінка, в мене є чоловік і він моя сім’я. Я не можу все вирішити самостійно без нього. Тому дай мені час на те щоб обговорити все з чоловіком. Ми постараємось дати тобі відповідь після завтра, добре?
– Добре. Буду чекати на відповідь.
Наступного дня після роботи ми з Олегом, моїм теперішнім чоловіком, зустрілися в нашій улюбленій кав’ярні та я пояснила йому всю ситуацію. В неділю не хотіла напружувати його. І тоді він розповів мені, що він тільки за, адже сам колись був у дитбудинку. А потім його всиновили, коли тому було дев’ять років.
– Я добре пам’ятаю жахливе життя в дитячому будинку та загадування бажання на день народження і новий рік, щоб батьки прийшли по мене. Тому я тільки за. Не хочу, щоб Наталя, навіть якщо це дитина твого колишнього, потрапила в те жахливе місце.
Ми повідомили Артема у вівторок, що згодні взяти опікунство, а у випадку чого й вдочерити малечу. Той був наче й щасливий, але все одно в його очах виднівся невимовний смуток. Звісно ж. Він розумів, що може не повернутися. Розумів, що може більше ніколи не побачити Наталочку.
Ми взяли опікунство над Наталочкою. Артем пролежав у лікарні трохи більше двох місяців, але лікарям так і не вдалося врятувати його. У нього була остання стадія, яка не гарантувала абсолютно нічого. Навпаки шансів на благополучний результат було не більше п’яти відсотків. Після безуспішної спроби подолати хворобу, Артем повернувся додому, щоб провести час, що залишився, з близькими йому людьми, зі своєю донечкою.
Мого колишнього чоловіка не стало за місяць, після повернення з лікарні. Весь цей час я бачила на його обличчі щастя і безмежну любов до своєї доньки і глибокий смуток і сльози, які він потай витирав з очей, що б ніхто не бачив.
І хоча ми з Артемом були вже давно не разом, але коли його не стало, я плакала напевно кілька днів. Не знаю чому так. Може, в мені залишалося ще почуття до нього. А може тому, що мені було боляче дивитися на сльози його маленької донечки Наталки, яка плакала і не розуміла чому так відбувається і чому її тато більше ніколи не зможе її обійняти та поцілувати. Це був важкий період для всіх нас.
Наталочка стала нам донькою. А Олег полюбив Наталочку всім серцем та почав балувати як тільки міг, за що я з ним сварюсь, бо ж потім будуть проблеми. Але мені приємно дивитись на цих двох. Тим більше розуміючи, що скоро в сім’ї нас буде не троє а п’ятеро, адже ми чекаємо двійнят.
