Колишня дружина…
Це сталося два роки тому. Моя службова відрядження вже добігала кінця, і невдовзі я мав повертатися додому, в Чернігів.
Купивши квиток, я вирішив трохи прогулятися містом, бо в мене ще залишалося три години до відправлення. Раптом на вулиці до мене підійшла жінка, яку я впізнав одразу ж.
Це була моя перша дружина, з якою я розлучився 12 років тому. Катерина майже не змінилася, хіба що стала трохи блідішою. Схоже, ця зустріч схвилювала її не менше, ніж мене.
Я колись любив її безтямно, навіть болісно от і до розлучення дійшло. Ревнував її до всіх і кожного, навіть до її мами. Достатньо було Катьці трохи затриматись у мене вже серце калатало, мовби я виграв джекпот на “Спортлото” (тільки от радості ніякої).
Зрештою, вона не витримала моїх щоденних де була, з ким, чого так довго, і пішла. Памятаю, якось приніс додому цуценя думав, потішу Катю цікавинкою. А в кімнаті пусто, на столі лежить записка.
В записці Катя просила вибачення, казала, що кохає, але більше не може терпіти мої підозри й ревнощі. Прошу, не шукай мене, написала.
Ось так, через 12 років після розлуки, випадково я зустрів її в місті, де мав справи по роботі. Розговорилися ми, й тут до мене раптом дійшло, що я ж можу спізнитися на міжміський автобус до Чернігова. Нарешті я промовив:
Пробач, Катю, мені вже треба, інакше спізнюся на автобус.
І тут вона сказала:
Сергію, зроби мені одну послугу. Розумію, що ти поспішаєш, але заради того доброго, що між нами було, не відмов мені. Зайдімо в одну установу для мене це дуже важливо, а самій страшно.
Я, звичайно, розгублено погодився, але відразу попередив тільки швидко!. Зайшли ми до якогось величезного будинку й довго блукали: то сходи вгору, то вниз, переходи з коридору в коридор. Здавалося, що минуло не більше пятнадцяти хвилин. Повз проходили люди, всілякі: від дітлахів до дідів із бабусями. Досі не розумію, що там робили малі чи старі в такій установі, але тоді мені було байдуже всі думки лише про Катю.
Раптом вона зайшла до якоїсь кімнати й зачинила за собою двері. Перед тим глянула на мене так, ніби прощалася, й сказала:
Ото вже дивно, не могла бути ані з тобою, ані без тебе.
Я стояв під дверима і чекав, аж поки мені не здалося, ніби отямився від сну. Треба їхати, а я завис тут, мало не проґавивши автобус! Озирнувся і заціпенів: будівля виявилася закинутою, вікна як у решето, а сходів немає. Довелося злазити по дошках, ледь-ледь не впав.
Автобус, звичайно, поїхав без мене, довелося брати новий квиток і втратити майже 200 гривень. Уже в касі почув: автобус, на який я запізнився, потрапив у аварію перекинувся і впав у Десну: ніхто не вижив…
Через два тижні я стояв біля дверей колишньої тещі Антоніни Петрівни, адресу я розшукав через соцслужбу. Вона й повідомила мені, що Катя померла ще 11 років тому, всього через рік після нашого розлучення.
Я не повірив, подумав це вона вигадує, щоб захистити доньку від ревнивого колишнього. Але теща погодилася, не роздумуючи, показати мені могилу. Через пару годин я стояв біля памятника й дивився на усміхнену Катю. Ту, яку я кохав усе життя… Сам не знаю як, але вона мене врятувала.
