Диван «Мрія»
Михайло й Оксана зустрічалися вже два роки. Оксана залишалася ночувати в Михайла, коли його мати їхала на дачу чи до подруги у Львів. Вони чекали й цінували ці миті. Але літо минуло. Вересень ще тішив теплом, але незабаром почнуть лити дощі. Мати перестала виїжджати на дачу. Тепер лишалося чекати, поки вона поїде до Львова. Та це траплялося рідко.
Кохані засумували.
— Михайле, ти мене не кохаєш? Не хочеш бути зі мною ні в радості, ні в горі? — тонко натякнула Оксана, що вже час подумати про весілля.
Вони стояли біля її будинку й не могли розлучитися вже півгодини.
— Звідки ти взяла? — Михайло відступив і глянув Оксані в очі. — Я б зараз повів тебе до ЗАГСу, але де ми житимемо? Знімної квартири я поки не потягну, тобі ще рік навчатися. Хіба що згодиш жити в мене, з моєю матір’ю. А з твоїми батьками — теж не варіант. У вас тісна квартирка. Давай трохи почекаємо. Ось закінчиш інститут…
— Але я не можу більше так розлучатися з тобою щодня, чекати, поки твоя мати кудись поїде. Батьки питають, чому ти не робиш мені пропозиції. — Оксана набрала повні груди повітря, але замість зітхання вирвався хлип.
— Оксанко, обіцяю — щось придумаю. Я тебе дуже люблю.
— Я теж, — тихо відгукнулася вона.
— Добре. Ходімо, — сказав Михайло й рішуче взяв її за руку.
— Куди?
— До тебе. Просити твоєї руки у батьків. Чи ти передумала?
— Ходімо! — радісно відповіла Оксана.
Так вони й увійшли до її квартири, тримаючись за руки.
— Заходьте, молода, — привітно зустріла їх мати.
На кухні вже стояли чотири чашки і вазочка з печивом, ніби їх чекали.
— Бачила вас у вікно. Півгодини прощалися, — усміхнулася мати, помітивши здивований погляд Оксани. — Годі вам блукати вулицями. Зима на носі. — При цих словах Оксана опустила очі. — Ми з батьком не проти вашого весілля.
— До себе не кличемо. Розуміємо, що вам не хочеться жити з батьками. У мене на роботі колега продає однокімнатну квартиру. Я одразу подумав про вас. Тож… — додав батько.
— Дякую, тату! — скрикнула Оксана.
— Не поспішай радіти. Михайло чогось насупився.
Він подивився батькові прямо в очі.
— Ви не багаті. Соромно приймати такі подарунки. Я здоровий хлопець — сам зароблю на квартиру.
— Та чого соромитись? Ми ж її купуємо, а не крадемо, — розсудливо сказав батько, трохи засмучений. — Кому нам ще допомагати, як не дітям? Мені від батьків дісталася ця квартира. Тепер наша черга поставити вас на ноги. Заробиш — купиш більшу, а поки оселитесь у маленькій. Та й купую я її не для тебе, а для доньки, щоб була щаслива. А щаслива вона з тобою. — Батько ніжно глянув на доньку, потім суворо — на Михайла.
Оксана стиснула йому руку під столом, мовляв, не сперечайся заради мене.
— Дякую, — без ентузіазму сказав Михайло.
До весілля лишалося менше тижня. Куплено білу сукню, розіслано запрошення, заброньовано ресторан.
— Михайле, а у нас у квартирі нема дивана. — Оксана вже казала «наша». — На чому ж ми спатимемо? На підлозі?
— Ні в якому разі. Купимо диван.
— А коли?
І вони пішли до меблевого магазину. Довго ходили між рядами, присідали, випробовуючи різні моделі. Зрештою Оксані сподобався один, скромний на вигляд. Вона сіла, заплющила очі.
— Чудовий вибір, — почувся порож жіночий голос.
Оксана відкрила очі й побачила продавчиню, яка усміхалася.
— Бачу, вам сподобався. Берете — не пошкодуєте. — Вона розповіла про переваги моделі. — Залишився останній.
Михайло сів поруч. Оксана відразу притулилася до нього.
— Ви молодята? — спитала продавчиня, хоча прекрасно бачила, що у них нема обручок.
— Ні, але через тиждень весілля.
— Вітаю. Гарна ідея — почати сімейне життя з дивана. Вам зручно?
— Так. Навіть встати не хочеться. А скільки він коштує?
Продавчиня показала цінник.
— Диван «Мрія», — прочитала Оксана й округлила очі.
— За мрію завжди доводиться платити, — філософськи сказала жінка.
— Але…
— Тобі сподобався? — прошепотів Михайло.
— Жартуєш? Найзручніший з усіх.
— Тоді беремо.
Наступного дня диван привезли. Коли вантажники пішли, вони сіли на нього й почали цілуватися.
У білій сукні Оксана виглядала чарівно. Михайло не відводив від неї очей, навіть за столом тримав за руку.
— Що ти в ній знайшов? Звичайна дівчина, таких мільйон, — сказав його друг.
— А мені кращої не треба. Сам закохаєшся — зрозумієш.
— Та ні, не народилася ще та красуня, заради якої я розлучуся зі свободою.
— Про що сперечаєтесь? Михайле, ходімо, — підійшла Оксана й повела чоловіка.
Гості вітали їх,Роки минали, а диван «Мрія» залишався вірним свідком їхнього щастя, немовчазним хранителем любові, що витримала всі випробування.
