— Та й кому ти взагалі потрібна, стара карго? Тільки тягар для всіх. Ходиш тут, смердиш. Якби моя воля, я б тебе… А доводиться терпіти. Ненавиджу!
Соломія ледь не поперхнулася чаєм. Щойно вона балакала зі своєю бабусею, Ганною Михайлівною, через відеодзвінок. Та відійшла на хвилинку.
— Зачекай, сонечко, зараз повернусь, — сказала вона, підвелася з крісла, скриплячи, і вийшла у коридор.
Телефон лишився на столі. Камера працювала, мікрофон теж. Соломія тим часом перемкнулася на екран комп’ютера. А потім… Сталося це. Голос, що долітав із коридору.
Соломія подумала, що їй причулося. І, мабуть, так би й думала, якби не глянула на телефон. Судячи зі звуку дверей, у кімнату хтось увійшов. На екрані спочатку з’явилися чужі руки, потім — бік, а далі й обличчя.
Марта. Дружина брата. Так, голос теж був їїн.
Жінка підійшла до ліжка бабусі, підняла подушку, потім — матрац, пошарила під ним рукою.
— Сидить тут, чаї розводить… Хоча б швидше вже здохла, чесне слово. Нащо тягти. Все одно від тебе користі нуль, тільки повітря псуєш і місце займаєш… — бурчала невістка.
Соломія не ворухнулася. На кілька секунд вона забула, як дихати.
Незабаром Марта пішла, так і не помітивши камери. А за пару хвилин повернулася й бабуся. Вона посміхнулася, але ця посмішка не торкнулася її очей.
— Ось і я. До речі, я ж не запитала. Як у тебе з роботою? Все добре? — спитала бабуся, ніби нічого не сталося.
Соломія різко кивнула. Вона все ще намагалася переварити почуте, хоча всередині підказувало просто піти і вигнати цю нахабну дівку за двері. Зараз же.
Ганна Михайлівна завжди здавалася Соломії залізною леді. Ні, вона ніколи не підвищувала голосу. Просто в ній була та сама вчительська строгість, що відточувалася роками у школі, у розмовах з дітьми та їхніми батьками.
Сорок років вона викладала літературу. Діти її обожнювали: Ганна вміла зробити цікавою навіть класику.
Коли помер дід, вона не зламалася, але її ідеальна постава змінилася легкою сутулістю. Вона рідше виходила на вулицю і частіше хворіла. Посмішка вже не була такою щирою. І все ж Ганна не втратила звичної бадьорості. Вона вважала, що всі віки прекрасні, і насолоджувалася життям навіть зараз.
Соломія завжди любила бабусю за те, що поруч із нею було безпечно. З нею ніякі проблеми не страшні: розбереться із чим завгодно. Колись Ганна віддала онукові дачу, щоб той міг заплатити за навчання, а онуці — останні заощадження, що та пустила на іпотеку.
Коли брат Соломії, Олесь, після весілля поскаржився на дороге орендне житло, бабуся сама запропонувала кімнату. Мовляв, трикімнатна, місця всім вистачить, заодно й нагляд. Раптом тиск підскочить чи цукор зашкалить?
— Все одно мені самій нудно. А молодим допомога не завадить, — казала вона із ентузіазмом.
З Олеся стягувався догляд, а Соломія тим часом допомагала бабусі з продуктами, ліками й навіть комуналкою. Зарплата дозволяла, а сумліннСоломія міцно обняла бабусю, і вони, стоячи на порозі, дивилися, як весняне сонце заливає тепло світлом їхній маленький будинок, де тепер знову панували мир і добро.
