Та що там, кому ти будеш потрібна з пятьма від дітвори? саме так сказала мені мама, коли вигнала мене з дому, вдівицю тридцяти двох років, залишену із купою дітей та болючою порожнечею. Але вона навіть гадки не мала, що в тому старому сільському будинку мене чекатиме доля, і гість уночі…
В обіймах туманного пахучого ґрунту ліг мій Сергій земля під ногами холодна, липка, вся прилипла до підошов моїх потертих чобіт. Я стояла на цвинтарі у Вишгороді, дитина Мишко на руках, навколо четверо молодших тулиться і дивилась, як могильники закидають у яму всю мою надію. Сергій пропав, просто взяв і впав у цеху на заводі. Тридцять пять років і нема…
Неподалік мати моя, Галина Петрівна, переминалася з ноги на ногу у важкій норковій шубі, з неприхованим роздратуванням поглядаючи на онуків.
Ну досить вже сліз, сказала мама гучно, як тільки mound над могилою трохи підріс. Ходімо, Надю, годі тут носа розпускати. Будемо говорити.
У нас вдома, в тісній двокімнатній квартирі на околиці Києва, що під іпотекою, вона одразу зайшла на кухню й осіла на чолі стола.
Слухай, почала, навіть не знявши шапки, квартиру банк забере, тут вже нічого не зробиш. Платити ти не зможеш. Твого Сергія вже немає, ти в декреті і весь час з дітьми.
Я вийду працювати, ледь чутно відповіла я, хитнувши на руках Мишка.
Куди ти підеш? Прибирати в підїзді? З пятьма дітьми, Надю! Ну пятеро! Ти кому така згодишся? Ось старших, Таню з Павлом, я б сама оформила в інтернат. Тимчасово. Маленьких під опіку… Може, держава якусь допомогу виділить…
Я тільки зітхнула і відповіла:
З хати мене не виженеш. І дітей своїх не віддам. Головне разом.
Дурна ти, глянула мати, зітхнула, шубу поправила, казала ж: думай головою, поки час є, а не серцем. Не ходи до мене більше за гривнями.
Минув місяць. Лиш прийшов лист з банку: виселятись за два тижні. Я кинулась до друзів, але хто пустить сюди, з пятьма дітьми?
І тут, несподівано, прийшов лист з Залісся. Пише нотаріус: Надіє Петрівно, Вам залишився будинок від троюрідної тітки, що я її бачили лише раз. Старий, але свій, подумала я. Не було іншого виходу.
Село зустріло нас грудневим вітром, сніг заметав дорогу. Хата на самому краю біля лісу: зруби потемнілі, ґанок кривий, вікна ніби осліплі.
Мамо, тут дуже холодно, заплакала пятирічна Соломійка.
Зараз, золота, розведемо вогонь, намагалась я говорити впевнено.
Першу ніч проробили пічку дима купа, діти кашляють, скрізь тягтяка з дирок, що у стінах. Усіх накрила всім, що знайшла куртки, ковдри і килимки. Сама не стулила очей, тільки дослухалася, чи дихає Івась.
У семирічного Івася серйозна вада, невиліковна. Операція або в столиці, але грошей то ж як на дві наші квартири! А тут, у лікарні в області, кажуть чекати рік не потягне хлопчина…
Вранці полізла на горище затикати щілини. Серед мотлоху і жовтих газет знайшлася стара жестяна банка з-під «Мономаха». Усередині, в ганчірці щось важке.
Кишеньковий годинник. На срібній кришці темний від часу тризуб, підпис За вірність та службу. Красиво, та що з того?
Я сховала знахідку у шафу. Не до антикваріату нині. Їжі майже не залишилося, дрова кінчаються, Івась ледве ходить
Увечері засніжило, вітром замело все. Уклала дітей, сіла біля вікна з думками, а десь серед ночі стукіт. Ледь не впустила кочергу від страху. Думаю, здалося.
А він повторився: важкий, впевнений. Йду, питаю:
Хто там?
Прийміть подорожнього, хазяйко! з-за дверей дивний голос, то старий чоловік стоїть. Маленький, в довгому кожусі, борода біла, очі молоді й ясні.
Я пустила його. Від старого аж тепло ллється, ніби з груби. Підійшов він до дитини, глянув на Івася.
Бачу, хлопець хворіє, каже.
Біда велика, зітхнула я. Лікувати нічим.
Гроші то лише пил. А от час він безцінний, сів на лаву старий. Мою річ ти знайшла?
Я аж напружилась.
Годинник? Ваш…?
Мій. Пан віддячив, як я його на війні врятував. Я ж їх для тебе зберіг… Не продавай, всередині є секрет: голкою ткнеш біля петлі маєш знайти подвійне дно.
Чаю запропонувала, обертаюсь а хата порожня, навіть слідів нема; тільки пахощі ладану залишились і хліба печеного.
Всю ніч не спочивала. На світанку знайшла голку, відкрила потайний відсік. Там золота гривня та пожовклий папірець із почерком З цим власник має право… Далі слова нерозбірливі, старословянські.
Взяла ці речі ў райцентр іду до антикваря. Той глянув і аж занімів.
Жінко, це ж гривня часів Центральної Ради. Та ще і грамота з підписом голови. Таких примірників ледве декілька на всю країну. Я не куплю не потягну, їдьте до Києва, там лише аукціон!
І в столиці я продала це за чималу суму вистачило й на дорогу операцію, і на нове житло для нас усіх, і дітям на навчання.
Коли повернулась у Залісся, перш за все пішла на цвинтар. Довго шукала знайшла могилу: Прохор, 18881960. Я поклала квіти, поклонилась і подякувала свого рятівника.
Збудувала я нову хату: просторий, світлий дім, газ проведений, все для дітей і себе. Люди в селі з повагою вдова не зламалась, дітей підняла, працює, господарює.
Мати моя з’явилася за півроку з тортиком, на таксі, з виглядом начальства.
Привіт, доню! розкриває обійми, наче нічого не сталося. Чула я, ти гарно влаштувалась, люди кажуть, скарб знайшла? Молодець! Я все ж таки твоя мама… А може допоможеш старій? У тебе ж місця багато…
Я вийшла на ґанок, діти кружляють за спиною.
Вибач, мамо, але тут тобі не місце. Свій вибір ти вже зробила, коли нас вигнала.
Та як це?! Я мати! аж почервоніла.
Бувай, мамо, у нас зараз тиха година, Івась спить.
Я тихо зачинила за нею дубові двері.
А коло печі пахло пирогами, а на стіні поважно цокав старовинний годинник, що тепер лиш нагадував нам: нове, щасливе життя вже настало.
