Конфлікт на першому поверсі
Ганна Михайлівна стояла в підїзді, стискаючи стару металеву лійку, ніби це був її останній захист. На сходовій площадці першого поверху, де звикли стояти її глиняні горщики з петунями, гераньою та фіалками, панував безлад: три горщики розбиті, ґрунт розсипався по зношеному вініловому покриттю, а пелюстки валялися, мов після бурі. Підїзд пахнув вологістю, цвіллю і легким металевим присмаком від поручнів. З квартири12 лунала електронна музика з важкими басами. Ганна Михайлівна, у яскравому халаті з ромашками і сивим волоссям, згорнутим у тугий пучок, озирнулася на винуватця новенький чорний велосипед, прикріплений ланцюгом до поручнів саме там, де раніше стояла її клумба.
Хто ж це таке навчив? пробурмотіла вона, голос її трясся від гніву. Мої квіти! Пятдесят років вирощувала, а тепер варвари!
Двері квартири12 розкрилися, і на площадку вмчався Нікіта Коваленко, двадцять сім років, у сірих спортивних шортах і майці. Його темне, розпущене після тренування волосся піднялося, а в руках він тримав пляшку води з яскравою етикеткою.
Ганно Михайлівно, навіщо ви кричите? сказав він, оглядаючи хаос. Це ж через горщики? Велосипед поставив, горщики впали. Нові куплю, без проблем.
Ганна ткнула лійкою в його бік, вода розбризкалася по підлозі.
Без проблем? Це не просто горщики, Нікіто! Це душа підїзду! А ви, молодь, лише ламати вмієте!
Нікіта закатив очі, ковтнув воду.
Душа? Бабусю, це рослини. Мій велосипед важливіший ним я в спортзал їду, робота у мене. А ваші горщики займають усе місце!
З квартири вискочила Орися Коваленко, молодша сестра. Її світле волосся зібране в неохайний хвіст, в руках потертка підручник з психології, готуючись до екзамену. На ній оверсайзфутболка з написом «Dream Big».
Нікіте, ти серйозно? сказала вона, бачачи розбиті горщики. Ганно Михайлівно, пробачте його, він просто не подумав. Я приберу.
Ганна фыркнула, очі блищали під окулярами.
Не подумав? Це егоїзм, Орисько! Ви, молоді, лише про себе думаєте! Мої квіти радували весь будинок, а ви їх у смітник кидали!
Зверху спустилася Марина Савченко, тридцять пять років, мати двох дітей з квартири15. Вона штовхала візок з малим сином, а джинси були в плямах від яблучного пюре. За нею йшла старша донька, Лариска, зі рюкзаком.
Що за шум? запитала Марина, оглядаючи майданчик. Нікіте, ти ж квіти розбив? Ганна Михайлівна права, вони підїзд прикрашають!
Нікіта кинуў пляшку на підвіконня, вона звеніла склом.
Прикрасити? Та половина в’яне! Краще лампи в підїзді міняти, ніж квіти поливати!
Олег Бойко, самотній програміст з квартири10, вискочив із-за дверей, тримаючи ноутбук. Окуляри сповзли на ніс, а футболка з логотипом Linux була пом’ята.
Нікіте, не гарячись, сказав він, поправляючи окуляри. Квіти це екологія, кисень. А твій велосипед можна в підвалі зберігати.
Нікіта обернувся, голос став гучнішим.
Екологія? Олеже, ти в підїзді раз на місяць буваєш, сидиш у своєму коді! А мені куди ставити велосипед?
Підїзд перетворився на арену, де розбиті горщики стали символом війни між сусідами, кожен із яких бачив у квітах щось своє.
Наступного дня конфлікт розгорівся ще сильніше. Ганна Михайлівна принесла нові горщики зі сховища, де тримала запас, і демонстративно полила петунії, бурчачи про «невиховану молодь». Її яскравий халат розвівся, а лійка блищала під лампочкою. Нікіта, повернувшись з тренування, побачив, що його велосипед знову в кутку, загороджений порожніми горщиками, і крикнув сестрі:
Орисько, що це за цирк? вказав на горщики. Я ж казав, мені місце потрібно!
Орися, сидячи за кухонним столом, завалена нотатками, відклала підручник.
Нікі
