Журавлики-кораблики плинуть по небу…
Оля прокинулась й ніжно потягнулася. Потім задумалася, який сьогодні день. Повернула голову, глянути на годинник. Погляд спинився на білій сукні, що висіла на дверцятах шафи. Занадто довге — повісила зверху, щоб не зім’яти. Спогади навалилися лавиною, затулили дихання.
Коли приміряла сукню в магазині, на мить здалося — все правильно. Євгена нема. А Денис поруч, живий, уважний, вдалий і гарний. Нічого не змінити. За кілька годин вона вдягне це вбрання й поїде до палацу шлюбів.
Олю перекрутило від цієї думки. Відвернулася від сукні — символу її зради.
Вчора вона так і сказала мамі. Бліда, виснажена хімією, мати дивилася на доньку запалими очима.
— Я розумію, доцю. Але Євгена нема.
— Зник, але не загинув, — різко відповіла Оля. — Може, у полоні, їх же обмінюють.
— Оленко, а яким він із полону повернеться? Ти новости дивишся? Навіть якщо тіло ціле, то з психікою буде лихо. Навіщо тобі це? Тобі лише двадцять чотири. Життя тільки починається. Та й зустрічалися ви недовго.
— Мам, я обіцяла чекати. Вийду заміж — зраджу його. А якщо він повернеться? Як у вічі йому дивитимусь? — Оля вже кричала, давячись слізьми.
— Тихо, не кричи. Він теж обіцяв повернутися. Війна. Легко обіцяти, важко виконати. Невже б не подав знаку, якби був живий? — Мати обійняла доньку.
Оля схилила голову на плече й почула, як важко мама дихає. У легенях ніби шелестіло папером.
«Мати права. Денис так багато для нас зробив. Влаштував маму до кращої клініки Києва, дав грошей на лікування. Врятував її з того світу. Вона ще проходить хімію. Є надія. А якщо їй знову стане погано? Грошей нема — вся надія на Дениса. Не можу відмовити… Це ж мама, вона мріє про онуків… А я егоїстка, думаю лише про себе…»
Оля витерла сльози.
— Усе буде добре, мамо. Не хвилюйся.
Мати зітхала, украдк— Слава Богу, ти повернулась, — прошепотіла мама, міцніше стискаючи її в обіймах, і вони стояли так, поки за вікном не пролетіла зграя голубів, наче знак, що життя, попри все, триває.
