Косив траву — знайшов кохання: як Тарас знайшов те, що шукав все життя
Тарас прокинувся на світанку. Сонце щойно починало торкатися верхівок дерев, а його мати, Оксана Степанівна, ще вчора суворо нагадала:
— Завтра, сину, щоб рано був на сінокосі. Треба готувати корм корові. Зима не за горами.
— Мам, я й сам упораюсь. Не буду Івана турбувати, у нього теж сіно чекає, — відповів Тарас і пішов спати, навіть не підозрюючи, що один укус бджоли переверне його життя.
Тарас давно вважався у селі людиною особливою. Не можна сказати, що дивним, але й не таким, як усі. Тихий, розумний, чемний. Зайвого не балакає, погляд скромний, а книжку завжди з собою має. Працював механіком у автопарку — спеціаліст відмінний. Начальство його поважало. А от серце його — пусте, ніби чекало чогось особливого.
Місцеві жінки тільки руками розводили: «До нього не підійти!» Молодь кликала його «інтелігентом». А його брат, Данило, жартівник і веселун, сміявся:
— Брате, ти так і зігниш самотнім! Тобі вже навіть стара Марія сватається — їй, до речі, за вісімдесят!
— Іди до своєї Ганни, — відмахувався Тарас з посмішкою.
Але всередині йому було не до сміху. Нудьгувало. Самотньо. І навіть трохи страшно. Знайомитися з кимось? Ой, ні…
У той спекотний липневий день він уже скосив майже все поле, залишився лише далекий куток. Втомився, присів, узяв пляшку з водою. І раптом — голос.
— Ой, лишенько! Ай, як же болить…
Озирнувся. Стоїть дівчина — молода, гарна. У джинсах і футболці з малюнком. Тримає руку трохи нижче ліктя і кривиться від болю. Тарас підхопився, підбіг, забувши про свою несміливість.
— Що трапилося?
— Бджола. Вжалила… — ледь не плакала вона. — Що робити?
— Спокійно, спокійно. Зараз усе буде. Головне — жало витягнути. Не бійтеся.
Він обережно й швидко витягнув жало. Дівчина аж захопилася, потім здивовано подивилася:
— Ви вже… витягли? Правда?
— Усе, — спокійно кивнув він. — Навіть не помітили. Вас як звуть?
— Соломія. А вас?
— Тарас.
— Дякую вам, Тарас. Ви мене врятували. А ви тут живете?
— Тут. Косим на зиму. А ви хто будете?
— До тітки Наталі приїхала. Вона у вас завідує поліклінікою. А я… Я тепер вчителька у місцевій школі. З міста приїхала. Працюю з малечею. Вирішила життя змінити.
Він мовчки кивнув. І більше нічого не сказав. А вона пішла, так і не почувши, як сильно йому стиснуло в грудях.
Соломія була з тих жінок, що пережили зраду. Пішла з міста, кинувши кар’єру й усе — лише б не бачити колишнього і не плакати в тій самій квартирі, де застала його з найкращою подругою. Вона шукала спокій. А знайшла — погляд Тараса.
Тарас же пішов додому, ніби на крилах. За вечерею мовчав. А потім, узявши в руки бандуру, раптом тихо заграВони стояли на сільському мосту, обійнявшись, а над ними зоряне небо розсипало тисячі іскор, ніби благословляючи їхню долю.
