Кожна річ має свою історію. З дитинства я жила у старенькому домі, якому на момент мого народження ,уже виповнилося сто років. Стіни цього дому пам’ятають багато історій, правда шкода, що нікому ці історії розповісти
Я народилася у старенькому домі глибокої осені. З дерев уже повністю опало листя, стояла хмура зябка погода. В той день дощило. Тато привіз нас з мамою з лікарні і так почалася моя власна історія в 100-річному домі.
Стіни будинку закарбували у собі всі мої радості, і всі нещастя. Як я росла, навчалася, стала дівчиною. Як я вперше закохалася, і вперше плакала через нерозділене кохання. Як привела знайомитися з батьками свого хлопця, а згодом і чоловіка. Як потім народила син і як проходило його дитинство.
На жаль, були і сумні спогади. Як повмирали один за одним мама і тато. І як мене в горі і нещасті покинув чоловік. Як я ледве зводила кінці з кінцями, щоб забезпечити майбутнє сина. І як стала часто хворіти через усі ті негаразди, що з нами відбулися.
Багато подій відбувалося в цьому домі і його час не шкодував. Хата просіла, стіни потріскалися, дах почав протікати, крізь віконні рами гуляв вітер. На підлозі не залишилося живого місця. Дошки прогнили, а в деяких місцях і зовсім можна було проламати підлогу. Але ніщо з цього не змінило моєї любові до рідної домівки.
Минув час, син виріс і привів у дім невістку. Ще одна подія і шматок історії для дому. Дружина сина не захотіла жити в старому домі, де було повно робити, тож діти швидко переїхали до міста. Я вперше за багато років залишилася в домі сама самотою.
Син влаштувався на хорошу роботу. Спершу вони винаймали квартиру, а згодом наважилися взяти власну на виплату. Пам’ятаю, як одного дня він зателефонував мені надзвичайно щасливий і сповістив, що має для мене сюрприз. Через декілька годин я вже їхала до них у гості.
Житло собі вони придбали у новобудові. Це була височезна багатоповерхівка, коли дивитися на неї вгору, то аж в голові паморочилося. Діти провели мене до своєї новесенької квартири і влаштували екскурсію. Квартира була трикімнатна. Кімнати були великими і просторими з новесеньким ремонтом. Усередині було тепло і затишно, не те що у моєму будинку, де гуляють протяги. І на голову нічого не капало, як у мене, коли надворі йшов дощ. І зручності всі всередині, не потрібно було ходити надвір взимку і мерзнути на морозі.
Жартома я запитала у своєї дитини:
-А чи не знайдеться у цій красі якогось куточка для матері?
Реакція сина мене неприємно вразила.
-Мамо, я ж просто хотів тобі своє житло показати. Щоб ти пораділа за нас, привітала. Куди ми тебе візьмемо. Катя на дитину чекає, а там і другу швидко заведемо. То тут і для нас мало місця буде.
Невістці було теж незручно все це слухати. Я бачила як вона хотіла було щось сказати та не наважилася. Мовчки опустила очі і голову і слова не мовила.
У моїх очах зібралися сльози. Я не хотіла показувати дітям, що засмучена, тому швиденько вигадала якусь невідкладну справу і попросила відвезти мене додому. Дорогою усі мовчали, ніхто не наважувався розбавити ці гнітючу тишу. Кожен думав про своє: я про старий будинок, який от-от мав завалитися, син, мабуть, про нову квартиру, у яку хочеться повертатися. А невістка досі була засмучена через ту неприємну історію, яка приключилася вранці.
Приїхавши в своє рідне село, я подякувала дітям і відпустила назад до міста. Удома на мене чекав мій вірний пес Сірко і старенький котик Мурчик. Добре, що для них у мене знайшовся куточок.
На душі було якось неспокійно. З однієї сторони я розуміла сина. Дорослим людям потрібен власний куточок, а з іншої було образливо. Невже для рідної мами, яка народила, виховала, забезпечила майбутнє не могло знайтися маленького куточка у такій великій квартирі?
