«Чому входить кохання? Адже ж було, було… Я була така щаслива, що нічого навколо не помічала. Любила, ним одним жила. І пропустила той момент, коли він змінився. Наївна дурнушка. Отак мені й треба. Розслабилась. А розслаблятись не можна було.» Марія дивилась у вікно на гойдання від вітру верхівок дерев. Лід на дорозі присипаний піском. Кілька днів без снігу — і подвір’я потемніло.
«Все думала про те, щоб випрати, погладити, смачненько нагодувати. А йому захотілось пригод, молодого тіла. Криза середнього віку. Адже ж помічала, що молодиться. Думала — хоче час зупинити… Цікаво, а вона добре готує? Чи вони в ресторанах їдять? Боже, про що я думаю? Як важко. Пройшло вже кілька місяців, а я все не можу заспокоїтись. І ніколи не звикну.
Яке сьогодні число? — задумалась Марія. — Чотирнадцяте, здається. Старий Новий рік. А я сиджу вдома, як стара баба. Вирішено — зараз приведу себе до ладу й пройдусь по крамницях».
Вона поставила у мийку порожню чашку від кави й пішла до ванної. Увімкнула воду, скинула халат і встала ванну. Натиснула на важіль, щоб переключити воду на душ, але його заклинило. Марія натиснула сильніше, і важіль злетів, упав у ванну, а з крана й душа хлинула вода. Вона намагалась вимкнути воду, але нічого не виходило.
Довелось вилазити з ванни й перекривати труби. Вода перестала бити фонтаном, але все рівно текла тоненькою цівкою. Марія не стала вдягати промоклий халат. Роздягнена пройшла до кімнати, знайшла спортивні штани й футболку. «Ось і помилась. Як на зло усе. Рік новий, а проблеми лишились старі. Скільки разів казала чоловікові, що заїдає перемикач води, та йому було не до того…» — буркотіла собі під ніс Марія, витираючи воду з підлоги.
Потім набрала номер ЖЕКу. Має ж хтось чергувати на екстрений випадок. Довгі гудки в трубці дратували. Якщо ніхто не відповість — що робити? Не дзвонити ж колишньому? Ні, вона не стане перед ним принижуватись. Раптом у трубці лунув втомлений жіночий голос:
— Слухаю.
Марія миттю уявила набряклу від втоми жінку, яка вже насилу реагує на скарги.
— У мене зірвало кран у ванній, — несподівано для себе крикнула вона.
— Воду перекрили? — запитали з того боку.
— Так.
— У понеділок прийде сантехнік, — відповіла чергова.
— Як у понеділок? Що ж мені, без води два дні сидіти? У мене всі труби йдуть через ванну, кухню й туалет.
У трубці невдоволено й втомлено зітхнули.
— Сантехнік на об’єкті. Як звільниться — прийде до вас. Зараз подзвоню.
— А довго чекати? — крикнула Марія в трубку, боячись, що тітка відчепиться. — Вода все одно тікає. А раптом труба лусне?
— Жінко, чекайте, сантехнік прийде, як зможе.
Марія хотіла ще щось запитати, але в трубці вже лунали короткі гудки. «Прийдеться чекати. Господи, і за що мені це?» Вона ще якийсь час лаяла чоловіка, який кинув її зі старими трубами наодинці. Та який сенс?
По телевізору йшов якийсь серіал. Незабаром Марія так ним захопилась, що забула про воду. І коли в двері подзвонили, вона не одразу згадала, хто мав прийти. Глянула на годинник — усього годину двадцять чекала. Це швидко.
Вона відчинила двері. На порозі стояв презентабельний чоловік років під шістдесят, сивий, досить добре вдягнений.
— Сантехніка викликали? — запитав він.
— Ви сантехнік? — недовірливо спитала Марія.
— Не схожий? — чоловік усміхнувся, і від куточків очей розбіглись промені зморшок.
— Не дуже. Вони зазвичай такі… — Марія зробила рукою невиразний жест у повітрі.
— Ну, власне, ви праві. Я не сантехнік. Але кран полагодити можу.
— А… ви хто? — не вгамовувалась Марія.
— Та сусід я його. Він так добре відсвяткував Старий Новий рік, що не в стані працювати. Дружина попросила замінити, а то звільнять. Вона інвалід, не працює, у них двоє дітей. — Чоловік замовк, чекаючи, коли Марія запросить його ввійти, та вона чомусь не поспішала. — Ну, то як, будите до понеділка чекати чи покажете, що трапилось? — підштовхнув він.
— Так, звісно, заходьте. — Марія відійшла убік.
Чоловік поставив на підлогу потерту сумку з інструментами, пройшов у ванну.
— Воду перекрили? Добре. — Уважно оглянув змішувач. — Треба новий перемикач ставити. Але змішувач старий, іржавий, ненадійний. Надовго не вистачить. Краще новий купити.
— Вам краще знати, — глухо сказала Марія.
— Не хвилюйтесь, усе зроблю. Зараз сбігаю до магазину, куплю й поставлю.
— Дорого? — схвилювалась Марія, намагаючись згадати, скільки грошей у неї у гаманці.
— Чек принесу. Не переймайтесь. — Чоловік чекав схвалення.
— Що вже робити… Гаразд, — без ентузіазму відповіла Марія.
— Сумку залишу? — Чоловік вийшов за двері.
«Може, варВона посміхнулась, дивлячись, як сніг заповнює сліди на тротуарі, і зрозуміла, що нове щастя завжди приходить тоді, коли його вже не чекаєш.
