Чому для бабусь онуки рідніші за власних дітей? Мабуть, це через те, що поки намагаєшся налагодити власне життя й забезпечити тих самих дітей усім необхідним, час втікає від нас. Оглянешся, а діти вже дорослі й намагаюся якомога швидше вилетіти із батьківського гнізда. Думаєш собі: і коли вони встигли подорослішати, ніби ж учора ще у пісочниці гралися.
Інша справа, коли ти стаєш бабусею. Уже не потрібно постійно кудись поспішати, чогось досягати, комусь щось доводити. Робочі проблеми більше не здаються такими масштабними, суперечка з чоловіком не розтягується на кілька днів мовчанки, поки хтось не визнає свою провину. Все вирішується дуже швидко та мирно. Хатні справи не обов’язково виконувати в один день. Час ніби стишується, шепочучи, що потрібно просто насолоджуватися моментом, бо ніколи не знаєш, чи зустрінеш завтрашній день.
Шкода, що малі діти цього не розуміють, тому бувають різкими зі своїми бабусями. І я такою була. Пам’ятаю, як моя рідненька бабка Марія смажила для мене картоплю з яйцем, лише у неї вона виходила така смачна, що ніякий шеф-кухар зараз так не приготує. А яку смачну вертуту до чаю вона завжди ховала від дідуся, щоб все не з’їв, бо це для моєї онучки.
Кожного разу, коли я провинилася й мати намагалася мене покарати, бабця ставала на мій захист. Для неї взагалі не мало значення, що я накоїла, вона сварила свою дочку й повторювала: «Це ж дитина! Навіть не думай на неї знову кричати». Мама заспокоювалася, ми спокійно говорили, а бабуся заходила до моєї кімнати перед сном, цілувала у щічку й казала: «Я ніколи нікому не дозволю тебе ображати». Мені дуже шкода, що вона не дотримала своєї обіцянки, тому що дозволила своїй хворобі прогресувати, вона не боролася. Казала, що втомилася так жити й пішла. Як же сильно я на неї за це серджуся.
Бабуся за життя була веселою й не хотіла аби ми сумували. Потрібно було жити далі. Я зустріла хлопця, закохалася, вийшла заміж й сама стала мамою. Тепер у мого сина є бабуся, яка задарює його подарунками, цілує у щічку перед сном й шепоче, що ніколи не дасть його в обіду. Маленький Захарчик лише посміхається своїми двома зубками й відчуває, як сильно бабуся його любить.
Попереду на них чекає життя, сповнене дзвінкого сміху, солодкої вертути та смаженої картоплі. Я сподіваюся, що мій син любитиме бабцю, так само сильно, як я колись любила свою.
Якщо у вашому житті ще є старенька втомлена бабуся, провідайте її або хоча б зателефонуйте. Якби мені хотілося ще раз поговорити зі своєю бабцею. Почути її приємний голос, слушну пораду та запевнення, що у мене все буде добре.
