Оленка була щаслива мати чарівну донечку, хоча та далася їй нелегко — народилася майже в сорок. До того жінка вже встигла овдовіти, а дітей із покійним чоловіком Бог не дав.
Якось поїхала вона до двоюрідної сестри у Черкаси, погостювала там два тижні, а по поверненню — ось так диво! — через дев’ять місяців на світ з’явилася маленька Соломійка.
Сусідки, звісно, шепотілися, але Оленка мовчала, нікому не розповідаючи, хто батько дівчинки. Навіть найближча подруга Мар’яна так нічого і не довідалась. А Соломійка росла на заздрість усім — гарненька, з ясними очима, здоровенна дівчина.
Оленка ж тремтіла над нею, як над скарбом: і вбирала, і розуму вчила, і по господарству привчала. Виросла Соломія — струнка, врівноважена, доброзичлива. Після школи закінчила курси у райцентрі й повернулася у рідне село бухгалтеркою на птахофабрику.
Там і зустріла Тараса. Він був новим у селі — недавно приїхав агрономом. Освічений, не такий, як місцеві парубки. Вони одразу сподобалися одне одному. Через місяць Тарас зізнався у коханні, і відгукнули вони на весілля таке, що село гуло тиждень! Їй — двадцять один, йому — двадцять п’ять.
Та невдовзі після весілля він почав зникати — то на день, то на два. Одного літнього вечора сидять вони з Соломійкою у садку, чайкують. Раптом під’їжджає авто, і звідти виходить жінка з хлопчиком.
Ось, каже, привіз сина на канікули.
Виявилось, у Тараса вже була родина, про яку він навіть не згадував. До сина ж їздив регулярно. Соломія обману не пробачила — зібрала речі й повернулася до матері.
Скільки Оленка сліз пролила! Дочку відмовляла:
— Та що ж ти робиш? Ну була в нього сім’я, а тепер він тебе кохає! Візьми хлопчика, не назавжди ж — лише на канікули.
Та Соломія була рішучою — подала на розлучення. Молода, запальна. Зібралась — і в Київ, шукати долі. До матері наїжджала часто, але хвалитися було нічим: нема ні стабільної роботи, ні власного кута, ні чоловіка.
А коли їй виповнилося двадцять вісім, мати раптом занедужала. Соломія кинула все й повернулася доглядати її. Тарас уже одружився вдруге, мав двоє дітей, і його дружина аж тремтіла, що колишня почне клинці підбивати.
Та Соломія ні на кого не дивилась. Не відходила від матері ані на крок. Два роки виносила її на руках, хоч лікарі й не давали й року. Та все ж мами не стало…
У Київ вона не повернулася, не припало їй серце до міської метушні. А дружина Тараса не на жарт тривожилась. Він же похмурішав, став небалакучим. На поминках був першим помічником. Соломія подякувала, та й годі — далі з ним не спілкувалась.
А гарна, як була, так і залишилась. І тридцять років їй у думки нікому не впало би! Молодиця. А в Тараса вже й сивина на скронях пробивалася.
І ось — село знову загуділо! Вернувся з війська син Петренків — двадцятирічний Ярко, зростом під два метри, плечима — як у богатиря.
Дівчата аж голови позакручували, чекаючи, кого він обере. Але Ярко ні на кого не дивився. Аж поки одного разу не пішов до річки — а там Соломія купається! Пливе, ніби русалка, волосся по воді стелиться.
Побачив Ярко таку красу — серце в груди застукало! Сидить на березі, чекає, поки вийде. Потім і сам у воду кинувся — і виніс її на руках.
Соломія сміється, виривається, а він не відпускає. Закохався з першого погляду, і навіть заміж одразу запросив! Не пройшло й двох тижнів — а він уже говорить про весілля.
Батько йому:
— Одумайся, сину! Вона ж заміжня була, у Києві нагулялася. А ти хлопче ще зовсім, який ти їй чоловік?
Село кипить. На Соломію всі дивляться косо. А вона? Провела з Ярком два вечори на березі — сонце заходить, а вони розмовляють. А як йому заборониш кохати?
Прийшли до неї батьки Ярка:
— Залиш його. Не пара ти йому.
Зібралась Соломія — і знову до Києва. Не буде її щастя у селі. Тут і Ярко з любов’ю, і люди з осудом…
…Минуло сім років.
У місті Соломії теж не щастило. Працювала у магазині, знімала кімнату. Потім зустріла чоловіка — доброго, з гідним заробітком. Вони одружились, народили сина. Жили у великій квартирі, виховували дитину. Чоловік часто казав:
— Треба з’їздити у село, розібратись із домом.
Та її туди й на аркані не затягнеш. Навіть коли на могилу до матері їздила — у селі не показувалася.
Неприємні спогади: і маму втратила, і люди її осуджували. Та все ж хату треба оглянути — скільки років безглядно стоїть!
Поки збиралися — чоловік захворів…
Залишилась Соломія удовою у п’ятдесят. Лихо! Синові п’
