Даремно я так любила і виховувала з свого сина Петра справжнього чоловіка, доброго і люблячого сім’янина. Це йому лише нашкодило. Краще б він виріс сухим та черствим.
Здавалося б от і пощастило у сину і його дружині з ним. Жили добре, діток народили – сина і донечку. Майже не сварилися, достатку їм точно не бракувало. Ми з чоловіком допомагали чим могли.
Збрело в голову нашій невістці Ірині відпочити від материнства. Бачте, на море вона захотіла та ще й сама. Ми пропонували, що посидимо тиждень другий з дітьми, хай їдуть двоє.
Можливо б ще й третього онука нам з дідом би привезли з того моря. Тільки Ірина на відріз відмовилася їхати з своїм чоловіком, нашим сином Петром на море.
Спочатку син на неї ображався, але ж він у нас добрий – то й придбав дружині путівку на море. До Єгипту. Вісім ночей – це не так вже й багато.
Петро себе заспокоював тим, що от дружина відпочине, повернеться додому і знову у них стосунки налагодяться і пристрасть повернеться.
Тільки в день повернення Ірина не прилетіла додому. Вона лиш написала повідомлення:
– Я не хочу повертатися на кухню і до дітей. Я втомилася. Я залишаюся тут. Я закохалася. Хочу розлучитися. Прощай та не тримай на мене зла.
Петро не знаходив собі місця. Спочатку кілька днів просто мовчав і нікого ні бачити, ні чути не хотів. А потім і взагалі вирішив, що полетить до Єгипту шукати дружину.
Та як її там знайти?… Вона ж може бути в зовсім іншому місті, ніж була по путівці. Може жити навіть в пустині. Ще син там загубиться або біди наробить. Я проти, щоб він їхав.
Так його доброта зіграла проти нього поганий жарт. За власні гроші придбав дружині квиток в чужу країну, де вона і залишилася. А якби не послухав забаганки Ірини – зберіг би свою родину і не страждав би так.
