Коли я ще був дитиною, мені поставили невтішний діагноз. Лікарі тоді сказали, що така хвороба не лікується, можна лише полегшити симптоми та продовжити життя. Мама старалася триматися з усіх сил, але я ж розумів по її очах, що щось не так. Коли вона вийшла від лікаря, то на її очах були сльози, я запитав у мами що сталося, вона сказала, що все добре та запропонувала мені піти поїсти морозива. А потім почалося: гори пігулок, якісь сиропи, обстеження, лікарні. В закладах охорони здоров’я я бував частіше, ніж в школі. Ніхто не міг мені допомогти, мама була у розпачі, а батько покинув сім’ю. Це ще більше засмутило маму та вона була наче тінь.
Деякі родичі підтримували нас, деяким було байдуже. В такі моменти кожен показав своє справжнє обличчя. Мамина подруга, тітка Василина була керівником однієї громадської організації, а також вона навчала дітей малювати. Разом з дітками вони організували продаж їхніх робіт. Гроші, які зібрали, віддали нам з мамою. Вони стали у пригоді та мій стан покращився.
Коли мені вже було чотирнадцять років, нам порадили одного професора медицини, який жив у столиці. Мамині знайому говорили, що він займався такими випадками, як у мене, та у нього є успішний досвід. Мама вхопилася за цей шанс як за рятівну соломинку, ми зібралися та поїхали у Київ. Мені дуже сподобалося у тому місті, я хотів побачити все, але мама сказала, що у нас є важливіші справи. Після того, як ми поговоримо з професором, то сходимо на екскурсію.
В цей день до того чоловіка вилаштувалася велика черга та ми терпляче чекали. Коли ми зайшли до того чоловіка в кабінет, то побачили, що на його столі стоїть табличка з іменем. Професора звали Тарас Григорович. Мама одразу почала розповідати який довгий шлях ми пройшли та яких результатів нам вдалося досягнути. Чоловік слухав неуважно, увесь час перебирав якісь папірці, а потім сказав:
– Це диво, що цей хлопець дожив до такого віку, але я не зможу йому допомогти, бо вважаю це порожньою тратою свого часу. Краще я допоможу пацієнтам, які мають шанс вижити.
Мама аж присіла, а коли оговталась простягнула Тарасу Григоровичу гроші. Він наче оскаженів:
– Це що таке, ану заберіть! Вам що, гроші немає куди подіти? Вийдіть з кабінету та щоб я вас тут не бачив.
Мама вже хотіла впасти перед ним на коліна, але я її зупинив, ми вийшли на свіже повітря та мама ніяк не могла заспокоїтись.
Коли ми поїхали додому, я вирішив, що житиму своє життя на повну, адже мені й так мало залишилося. Бувало таке, що я приходив додому дуже пізно, мама за мене хвилювалася, а я казав, що в моєму стані така поведінка нормальна, а потім мені стало так погано, що я зліг.
Знову мама почала шукати вихід. Тітка Василина підказала адресу ще одного професора, який має набагато більше досвіду, ніж столичний. З’явилася надія, мама миттю помчала до нього, розповіла про все: про довге лікування, відмову столичного професора та мій теперішній стан. Літній професор, якого звали Михайло Сергійович, погодився нам допомогти та приїхав до мене.
Зараз мені вже тридцять років, професор мені допоміг, я зараз вживаю медикаменти для підтримки свого здоров’я в нормальному стані та дуже вдячний своїй мамі за те, що вона не здалася передчасно.
