Ой, діточки, послухайте мою історію, бо такої правди не знайдете в жодній казці. Як я жила, любила, страждала, а потім наче зірка з неба впала, і все стало по-новому.
Тепер сиджу у цьому будинку для літніх, дивлюся у вікно а перед очима все ті ж спогади. Як родина доглядала за мною, коли я захворіла, а потім ой, як важко згадувати, коли мій чоловік сказав ті слова, що серце зціпили навіки.
Не буду я за старою хворою доглядати! кинув мені Петро, мій чоловік. Не просто сказав а ніби ножем у спину вдарив. Він стояв біля ліжка, погляд холодний, наче зима на душі.
Я лежала після падіння зі сходів два місяці не вставала. Двадцять років разом а тепер він наче чужий, навіть ложки супу подати не схотів.
Як він приніс мені юшку? Поставив миску так, що розлилось, навіть не підтер. Я дивилася, як він вийшов із кімнати, не обернувшись, а в серці все розпадалося на дрібні шматочки.
Син мій, Тарас, хоч і молодий, та з добрим серцем допомагав, як міг: книжки читав, воду приносив, питав, чи не болить щось. А батько його тільки бурчав, наче я тягар на нього наклала.
Одного разу, коли попросила допомогти дійти до ванни, він глянув на мене, наче я йому дорогу перейшла, і вистрілив:
Я не сидільниця! Не буду за старою доглядати!
Я не заплакала. Ні, я просто подивилася йому в очі і зрозуміла все скінчено. Зібравши останні сили, я плюнула йому в лице наче відрізала минуле разом із цим жестом.
Він остовпів, а я стояла міцно, бо знала це кінець однієї дороги і початок нової. Він намагався повернутися, благав про шанс а я сміялася крізь сльози, бо слова його були порожні.
Потім почалася війна він кидав у мене злі листи, намагався ображати, але я була міцнішою. Мій син був моєю опорою, моєю вірою.
За два місяці я знову піднялася: почала шити вишиванки, про що давно мріяла. Уявляєте? Тепер я жінка, що летить уперед, незважаючи на роки чи болі.
Колись я була тихою, слухняною, а тепер я вільна. Мій син моя радість, а той чоловік лише тінь, що залишилася позаду.
І знаєте що? Одного разу, коли їхала містом на новій машині, побачила його біля магазину постарілого, згорбленого, з дешевими покупками в руках.
Наші очі не зустрілися. Ні болю, ні злості лише спокій. Я залишила його там, у минулому, а сама рушила далі у світле майбутнє.
Ось така історія, діти. Життя воно непередбачуване, але сила у кожній із нас. Треба лиш повірити в себе і не боятися починати знову. І хоч мене відправили сюди, у будинок для літніх, я знаю я не стара, я жінка, яка знайшла себе.
Не плачте за тими, хто вас покинув. Ідіть вперед, бо справжнє щастя починається з любові до себе.
