Один крок до щастя
З дитинства Мар’яна була гарненькою дівчинкою. Невисока, з русявим волоссям, стрункою фігуркою та милим обличчям. Після університету залишилася працювати у Києві. А от з особистим життям якось не складалося. Чоловічої уваги було багато, але заміж ніхто не кликав. А їй вже ось-ось мали виповнитися тридцять.
Спочатку жартувала: куди поспішати, ще встигне. Потім засмутилася. Час, як відомо, лицедар.
— Може, тебе хтось пристрожив? Спригай на думку, кому перейшла дорогу? — минулого Нового року запитала мамина подруга.
— Я нікому дороги не переходила, чужого не брала, сім’ї не руйнувала, — впевнено відповіла Мар’яна.
— Значить, сильно заздрили, — рішуче сказала тітка Ольга, мамина приятелька.
Мар’яна не сперечалася. Бувало, що їй заздрили, навіть у школі. Хлопці крутилися навколо. Вчилася добре, але кохання відкладала на потім.
Мати виховувала її сама. Жили не бідували, але й не розкошували. Мама вміла в’язати. У Мар’яни було безліч тонких, ажурних, теплих кофтинок — яскравих і модних. Мама ще й на продаж робила.
— Типун тобі на язик, Олю. Що ти мелеш? У неї повно шанувальників. Є з кого вибирати. Головне — не квапитися, — заступалася за доньку мати.
— Саме тому й шанувальники. А треба, щоб був чоловік, або хоча б гідний коханець, — не відставала тітка Ольга.
— А в чому різниця? — невдоволено спитала мама.
Вона й думати не хотіла, що її розумна донька стане чиєюсь коханкою.
— Та ніякої, окрім штампа у паспорті — для дитини це важливо. Іноді коханець кращий за чоловіка… — І тітка Ольга починала розповідати історію про те, як знайшла коханця, який і кватиру їй купив, і сина вивчив… А свого марнотратного чоловіка вигнала.
Тоді Мар’яна вирішила, що більше не поїде до мами на Новий рік. Набридли ці розмови, краще вже одній. А тим часом святковий вечір наближався.
Мар’яна йшла, дивлячись під ноги, щоб не підсковзнутися. Відступила трохи вбік, пропускаючи жінку з дитячим візком.
— Мар’яно! — раптом скрикнула та й зупинилася. — Не впізнала? Я Наталка Шевченко, тепер Коваленко, — радісно додала вона.
— Наталю, — Мар’яна натягнуто посміхнулася. — Тебе не впізнати. Ти тепер у Києві? Давно?
— Вже три роки. Ото ж як ми добре зустрілися! Я чула, що ти… — Наталка явно збиралася розпитувати далі.
— Твоя? — перебила Мар’яна, намагаючись уникнути розпитувань. Мами обожнюють хвалити своїх дітей. — Можна подивитися?
— Звичайно. Це моя донечка, — у голосі Наталки відчувалася гордість, а погляд одразу потеплішав.
Мар’яна похилилася над візком і заглянула під кришку. Серед білої кружевної хмаринки спало маленьке диво в рожевій шапочці. Довгі вії лежали на пухких щічках, губки бантиком. З візка пахнуло молоком, солодкою дрімотою й вовною.
— Гарненька. На батька схожа? — спитала вона.
— Так. Вона, коли народилася… — почала розповідати Наталка.
— Вибач, я поспішаю. Ще побачимось, — сказала Мар’яна й пішла.
Настрій зіпсувався. «І навіщо було в такому великому місті зустріти саме її? У школі була сірою мишкою, непомітною. А подивись — заміж вийшла, у Києві живе, доньку народила. І щастя з очей так і сипить. А де ж моє щастя заплуталося? Роки йдуть, а я сама…» — думала вона.
За роздумами непомітно дійшла додому. Ялинку прикрасила ще тиждень тому. Спочатку раділа, а тепер вона лише дратувала. Нагадувала — свято вже скоро, а зустрічати ні з ким.
Щойно Мар’яна переодяглася й поставила чайник, як задзвонив телефон. Телефонував Богдан.
— Ти вже вдома, серденько? Скоро приїду, — сказав він.
Мар’яні захотілося відповісти, що її немає вдома, щоб не їхав. Перші палкі почуття давно пройшли, залишилася лише звичка. Він розлучився давно, і Мар’яна не була причиною, але жив із дружиною в одній хаті — заради доньки, як казав Богдан.
Мар’яна зітхнула, відповіла, що вдома, і пішла готувати вечерю. Богдан приїхав за півгодини з подарунковим пакетом у руці.
— Ось, серденько. Раптом не встигну до Нового року привітати. Готуємось до корпоративу, звіт робимо, із донькою на ялинку обіцяв сходити… — пояснював він, роздягаючись.
Мар’яну його турботи не хвилювали. Але подарунку раділа. Дістала червону білизну й оксамитову шкатулку. У ній лежав золотий ланцюжок із кулоном у формі серця.
— Дякую! — подякувала вона, поцілувавши Богдана у щоку. — Дуже гарний.
Настрій покращав.
— Я їсти не буду. Вибач, не попередив, — Богдан потягнув її до кімнати…
Було добре, але мало. Богдан довго й щиро цілуКоли Мар’яна повернулась додому, синок посміхнувся їй своєю першою усмішкою, і вона зрозуміла — щастя було поруч увесь цей час.
