Оксана йшла додому втомлена та спустошена. В одній руці — сумочка, в іншій — пакет із продуктами, купленими по дорозі. Ноги плуталися. Хотілося сісти прямо на землю й не рухатися. Але вдома чекав Андрійко. Син. Єдиний сенс її життя. Якби не він, вона давно б припинила своє нікчемне існування.
Одні народжуються зі щастям у руках — усе в їхньому житті складається легко. Інші, як Оксана, народжені для вічного страждання. У десятому класі, на дні народження подруги, вона зустріла хлопця на два роки старшого. Він здавався їй дорослим, сильним, таким, для кого немає умовностей. Вона закохалася й зовсім забула про розсудливість.
Оксана не була красивою, але милою, як усі дівчата в її віці. Відкритий погляд темно-синіх очей, прямі русяві коси, тонкі губи, струнка фігура з жіночними обрисами.
У січні маму поклали в лікарню з пневмонією. Квартира залишилася на Оксану та її хлопця. Тоді й сталося те, що трапляється з недосвідченими дівчатами у сімнадцять. Піддалася на умовляння, обіцянки та слова кохання, які так легко вимовляють закохані.
Коли Оксана зрозуміла, що вагітна, одразу побігла до нього.
— Я тут до чого? Який із мене батько? Подивися на мене. Шукай іншого дурня… — сказав він і зник із її життя так само раптово, як і з’явився.
І що робити? З ким порадитися, розділити свій жаль? Час минав, а Оксана все не наважувалася зізнатися матері.
Настала весна, час діставати легкий одяг. Оксана стояла перед дзеркалом і намагалася застебнути джинси на округлішій талії. Блузка теж не сходилася на грудях.
— Ти чогось поправилася, — почула вона за спиною мамин голос. Оксана здригнулася. — Ну-мо… — Мама розвернула її до себе, ахнула й притулила долоню до горла.
— Від кого?! Скільки вже?! Чого мовчала?! — запричитала вона.
Мама кричала, ображала й ганялася за ревучею Оксаною по квартирі з рушником у руках. Потім вони сиділи на дивані, обнявшись, й разом плакали. Аборт робити було вже пізно.
Оксана здала шкільні іспити, але нікуди не вступала. Наприкінці вересня вона народила гарненького хлопчика, в обличчі якого вгадувалися риси того легковажного коханця.
Коли син підріс, мама через подругу влаштувала Оксану в ЖЕК. Робота їй не подобалася. Відвідувачі постійно скаржилися, щось вимагали, погрожували. Від цього голова йшла обертом. За додаткові гроші вона ще й прибирала кабінети та коридори, витоптані десятками ніг. Син ріс, його треба було одягати, платити за садочок.
Андрійко був спокійним хлопчиком, не завдаючи мамі й бабусі клопоту. Оксана у всьому собі відмовляла, тільки син не відчував себе обділеним ні любов’ю, ні турботою, ні іграшками.
Коли Андрійко пішов до школи, мама важко захворіла й через вісім місяців померла. Оксана взяла ще одну підробіток — прибирала в сусідньому офісі. Просто помити підлоги — не проблема, але ще й вікна витирати, прибирати після ремонту в новому приміщенні. Додому поверталася ледь жива.
Потім сина накрив перехідний вік. Він став замкненим і гострим на язик. ВідмахВони сиділи за кухонним столом, пили гарячий чай з м’ятним ароматом, і Оксана вперше за довгі роки відчула, що життя поступово налагоджується.
